Знахар

 – Як дерево, вирване з корiнням…

– Шановний пан на Грохув?[14 - Район Варшави на правому березi Вiсли.] – почув поряд чийсь голос. – То, може, краще обiйти Равською. Менше болота.

Вiн упiзнав одного з компанii.

– Менi все одно, – махнув рукою.

– То й добре. Менi по дорозi. Пiдемо разом. Разом веселiше. А вас, пане, справдi спiткало якесь нещастя?

Вiльчур не вiдповiв.

– Вiдомо, людська справа. А я вам скажу, що вiд переживання iснуе тiльки один спосiб: залити трохи, щоб полiрнути. Зрозумiло, що не в такiй норi, як у того Дрожджика, шахрая, який гостям подае м’ясо зi стрихнiном.

Тут недалеко, на Равськiй вулицi, е порядний шинок, я знаю. І побавитися можна, кельнерки обслуговують гостей. А цiна та сама.

Далi знов iшли мовчки. Супутник, значно нижчий i худiший вiд Вiльчура, взяв його пiд руку i раз за разом задирав голову, щоб поглянути на нього з-пiд козирка своеi жокейки. Вони пройшли кiлька вулиць, коли той потягнув професора вбiк.

– Ну, то вступимо, чи як?.. Найкраще полiрнути. Це вже тут.

По единiй.

– Добре, – погодився Вiльчур, i вони увiйшли до шинку.

Перший ковток горiлки не принiс полегшення, навпаки, отверезив затуманений розум, наступнi ж чарки зробили свое.

У сусiднiй залi хрипко грав оркестр. Увiмкнули свiтло. Через деякий час до них приедналися ще двое чоловiкiв, з вигляду робiтники. Товста, сильно розфарбована офiцiантка також присiла до них. Вони вже пили третю пляшку, коли раптово з боковоi кiмнати почувся голосний жiночий смiх.

Професор Вiльчур зiрвався на рiвнi ноги.

Кров ударила у скронi, секунду вiн стояв нерухомо. Вiн мiг присягнутися, що це був голос Беати. Раптовим рухом вiдiпхнув товариша по чарцi, який перегороджував йому дорогу, й одним скоком опинивсь у дверях.

Двi гасовi лампи яскраво освiтлювали невелику кiмнату. За столиком сидiв якийсь кремезний чоловiк iз великим животом i веснянкувата дiвчина у зеленому капелюшку.

Вiльчур повiльно повернувся, важко впав на стiлець i зайшовсь у плачi.

– Налий йому ще, – пробурмотiв чоловiк у жокейцi.

– Вiн уже готовенький.

Вiн потряс Вiльчура за плече.

– Пий, братику, пий! Що там!

Коли об одинадцятiй зачиняли шинок, компаньйони мусили пiдтримувати Вiльчура, бо той вже не мiг iти самостiйно, заточуючись своiм великим тiлом, хитався на всi боки. Вони важко сопiли. На щастя, йти далеко не довелося. За рогом, у темнiй пустiй вуличцi, чекав фаетон iз пiднятим тентом. Без слова запакували Вiльчура всередину i втиснулися поряд з ним.