Мандрівні комедіанти

За чересом стирчали пiстолi та схожий на кинджал нiж, на маленьких ланцюжках звисали свинячi мiхури, наповненi угорським тютюном, маленька дерев’яна люлька з мiдною кришечкою та кресало. Через праве плече висiла картата торба, тайстра, а через лiве – порохiвниця, оздоблена мiдними цвяшками та кiстю, на грудях красувався великий мiдний хрест. Рушницю опришок закинув за спину, широкополу прикрашену мiдними гудзиками, бляшками та орлиним пiр’ям крисаню насунув на чоло, в правицi тримав топiр, гостре лезо якого погрозливо зблискувало.

– Ах, як розкiшно виглядае це вбрання! – вигукнула юна полька. – Як по-рицарськи! – i вона заходилася обмацувати порохiвницю та ланцюжки, а панна Лодойська тим часом шанобливо вiдступила назад.

– Як жахливо, – пробурмотiла вона, не зводячи очей iз червоних гамашiв гуцула. – Але ж як романтично! Справжне розбiйницьке вбрання. Ну хiба ж не видаеться, нiби вiн щойно брiв у кровi?

Вона вхопила його руку, даремне намагаючись добачити в його коротких пальцях ознак жорстокости, швидко вилiзла на лавку позад опришка.

– Ось який вiн! – вигукнула трiумфально. – Гора!

– Що-що? – перепитав хiрург приголомшено.

– Інстинкт убивати, – вiдказала романтична дама по-французькому й охоплена пафосом спустилася на долiвку. – Ви, напевно, убили багатьох людей? – запитала вона, аж здригнувшись, колишнього розбiйника.

Опришко не зронив i слова, мовчки вийшов надвiр.

– Добрих три десятки, – взяв замiсть нього слово хiрург. – Та iх урештi й нiхто не лiчив.

– Terrible! Vraiment terrible![6 - Жахливо. Справдi жахливо… Боже мiй (фр.).] I з отим убивцею ми вибираемося на наш променад! Mon Dieu!’

У дворi вже iржали маленькi чорнi гуцульськi коники й били в землю копитами, якi нiколи не знали пiдкiв, аж iскри летiли! Анi слiду тоi худизни, що характерна для наших рiвнинних коней, навпаки, стрункi, мов арабськi скакуни, та моторнi й водночас вгодованi та лискучi, от тiльки гриви та хвости по-корсиканському кошлатi, але меткi, як вогонь, добрi й надiйнi.

Мiй вороний також стояв там, як завжди привiтний, мало що не усмiхаеться, з великими очима та роздутими нiздрями, вуха нашорошив уперед, зацiкавлено розглядаючи чуже кiнське товариство. Вiн привiтав мене глухим форканням i вiйнув своiм довгим розкiшним хвостом. Ми сiли на коней.