Мандрівні комедіанти

Мати iх охоче впустила до хати, накрила стiл, поставила на столi все, чим хата була багата, ще й вибачалася, натрусила iм сiна, щоб було де лягти й просила не гребувати прийняттям. Тодi обидва старi злиденнi жебраки всмiхнулися, скинули з себе лахмiття й постали перед нею у своiй небеснiй красi. Бiдна жiнка впала злякано перед ними на колiна. А один заговорив: «Я – Син Божий, що прийшов, аби взяти на себе грiхи всiх людей». А iнший мовив: «А я апостол Петро. За те, що ти нас так щиро прихистила, тодi як польський пан вигнав нас з дому, ще й собак спустив, попроси, що хочеш».

І Довбушева неня побажала, аби стара груша перед ii хатою знову зацвiла й зазеленiла та родила влiтку i взимку. Святий Петро вийшов iз жiнкою на подвiр’я – там зеленiла стара груша, геть усипана чудовими плодами посеред зими.

Тодi знову заговорив Господь: «Я також виконаю твое бажання. Кажи».

Бiдна жiнка попросила: «Аби нiхто не крав моiх груш, пане, дай дереву таку силу, щоб воно цупко тримало кожного, хто на нього видереться, а вiдпустило тiльки з мого наказу».

Господь хухнув на грушу, так воно й сталося.

Знову постукало щось у вiкно. Коли добра жiнка вiдчинила дверi, то побачила на порозi Смерть, правду кажу, живiсiньку Смерть. Жiнка злякалася не на жарт.

– Якщо ти прийшла за мною, то я мушу приготуватися.

– Нi, любонько, – вiдказала на те Смерть. – Я прийшла забрати хлопчика.

Бiдна жiнка заплакала, затремтiла всiм тiлом, а Смерть тим часом взяла дитину на руки й уже хотiла йти з ним геть, але Довбуш вiдважно почав боронитися, пручатися й кричати.

– О, – мовила вона. – Що за чудовi грушки серед лютоi зими.

– Ой, люба Смерте, з моiми старечими кiстьми я вже не годна вилiзти на дерево. Полiзь i зiрви одну грушку дитинi, щоб вона заспокоiлася. І собi вiзьми скiльки хочеш.

Смерть не довго роздумувала, вiддала дитя матерi, а сама подряпалася на дерево, наiлася грушок, нарвала з собою, та коли захотiла злiзти, дерево ii не вiдпустило, мiцно тримало гiлляччям, немов залiзними руками.

– Попалася, голубонько, – зрадiла матiр. – Будеш сидiти там так довго, аж доки подаруеш вiчне життя моему синочковi.

Не про себе думала добра жiнка, а про свою дитину.

Але Смерть i чути про те не хотiла, аби помилувати Довбуша. Тодi жiнка зайшла до хатини, а Смерть покинула на деревi на цiлу нiч, i та стукотiла кiстками вiд холоду, як калатало.