Мандрівні комедіанти

Я ловив сiтями птахiв, з гiлля та листя майстрував для них хатки, тож у нашiй оселi не змовкав пташиний спiв, iнших ловив сильцями для спожитку, i мама смажила iх. Якось я навiть спiймав зайця, i вперше за довгий час знову побачив, як смiеться батько.

Я став дорослим парубком, зо двадцять рокiв менi було, серце мое не прагло дiвчат, нi танцiв, анi спiвiв, воно починало швидше битися, коли на очi менi потрапляла фузiя або порохiвниця.

– Я мушу мати рушницю, – сказав я одного дня.

– Рушницю? Звiдки ж ii взяти? – здивувався батько.

– Пiду на жнива до пана.

– Добра думка.

Отож я подався в долину й працював у одного графа, допомагав жати, возити, молотити, а коли одержав своiх кiлька грошiв, поiхав до Коломиi, купив рушницю, порохiвницю й усе необхiдне для вiдливання куль та й повернувся додому. Тепер мене вже не цiкавив усякий дрiб’язок, я полював на орлiв, шулiк, сарн та косуль, а взимку – на вовкiв та лисиць, якось застрелив рись, а потiм врештi й ведмедя.

Десь на той час я зустрiв Аполонiю Береценко, жiнку багатого пана з Гриняви, справжню гуцулку, скажу я вам.

Жiнка, як сам сатана, гарна, ставна, мiцна й гордовита. Очi, чорнi очi, пахкотiли вогнем, спопеляючи хлоповi серце в грудях. Вона була прихильною до мене. З цим клопоту не було. Але ж вона була дружиною iншого. І що тут поробиш?

Менi бракувало рiшучостi, але вона вмiла додати вiдваги своiм срiблястим смiхом. Найшаленiших коней вмiла укоськати та об’iздити ця жiнка-вогонь, то чого ж би то iй боятися свого чоловiка?

Вона запросила мене на вiдвiдини, проте минуло чимало часу, перш нiж я зважився.

Ви ж, певно, знаете, що в нас у горах е звичай вiд Рiздва до Водохреща веселитися з перебиранням, хлопцi одягаються мудрецями зi Сходу, або видають себе за евреiв, жiнок чи навiть одягають шкiру ведмедя або вовка.

Моя ненька зашила мене у ведмежу шкуру, я прихопив про всяк випадок рушницю i на другу святу вечерю подався до Гриняви. Зазирнувши через освiтлене вiкно до кiмнати, побачив за столом Береценка з жiнкою, вони споживали ковбаси, калачi та пили вино.

Я прихилив рушницю до одвiрка, опустився на порозi на чотири ноги i почав страхiтливо рикати. Береценко вискочив у сiни, побачив мене й став волати на помiч, бо прийняв мене за справжнього ведмедя. Вiн з переляку, наче вивiрка, вилетiв на стрих[15 - Пiддашшя.] i квапно витягнув за собою нагору драбину. Хай би зжер собi ведмiдь його жiнку, вiн тiльки й спромiгся на те, аби помолитися за ii бiдну душу.