Мандрівні комедіанти

Маленька бабка вирiшила перепочити на замшiлому каменi, що лежав посеред потоку, наче заселений жучками, комарами та мушками острiвець. Бабка зметнула хвостиком, пробiгла кiлька крочкiв, киваючи чорною голiвкою, врештi злетiла й подалася вслiд за мерехтливим срiблом хвиль.

Посеред крихiтноi сонячноi галявинки, проламаноi у лiсових хащах бурею, височiло всохле дерево, вкрите, мов лускою, свiтлими рештками кори. На ньому виднiлося кiлька глибоких чорних дупел, з яких долинало безугавне пiдозрiле гудiння – м’яка заспокiйлива мелодiя.

Старий опришок притримав коня.

– То великий рiй диких бджiл, – мовив вiн, уважно оглядаючи струхлявiлий стовбур.

Це була повчальна для нас, людей, гра: маленькi створiння лiтали туди й сюди, трiпотiли над полонинськими квiтами, якi далеко навсiбiч розсилали своi пахощi, висмоктували з них нектар; довгою вервечкою, мов робiтники на будовi, пiдлiтали до вузьких входiв свого вулика, приносячи запашнi хабарi. Усе це робилося в поспiху, навiть iз нетерпiнням, без хвильки спочинку, без байдикування, а глибоке поважне гудiння вулика заохочувало всiх iнших до старанностi та працьовитостi.

Яка могутня воля, яка одностайнiсть, яке еднання незчисленних крихiтних живих iстот для великоi спiльноi мети…

Далi дорогою нам трапилося нагромадження замшiлих кам’яних уламкiв, наче вал, насипаний людськими руками.

– Не iнакше, як розбiйницьке лiгво, – проспiвала флейтовим голосочком панна Лодойська. – Ах, як поетично!

– Не розбiйницьке це лiгво, а лисове, – вiдповiв, доброзичливо усмiхаючись, опришок.

Вiн змусив свого коня пiдiйти впритул до споруди, аж зашкряботiв пiсок i посипалося камiняччя, й заглянув досередини.

– Пiшов десь на гульки, – сказав за хвилю. – У нього саме пора женячки, скоро справлятиме весiлля. Не так давно я бачив, як вiн нiжився зi своiм серденьком при мiсячному свiтлi.

Об’iхавши замок Лиса Микити, ми почали спускатися до Черемошу, який котив своi води помiж струнких вiльх та мокрих чагарiв, зелено-срiблясто пiнився, закручувався вирами, з плюскотом викидаючи на поверхню бiлi бульбашки.

Вузька кладка без поруч iз хитких ялицевих стовбурiв, яку пiдтримували тонкi стовпи, була перекинута через рiчку. На превеликий жах дам, котрi здiйняли вереск, та професора, який непорушно, iз заплющеними очима, мов мертвий iдол, закаменiв у сiдлi, конi впевнено ступили на мiсток, не залишивши нам анi хвильки на роздуми. Десь неподалiк почулися жалiбнi й водночас здивованi згуки одуда.