Таємний сад

Їй дедалi бiльше кортiло побачити те мiсце, про яке йшлося, а також зустрiтися з дядьком. Бо вона нiколи не бачила горбатих. Мабуть, в Індii таких немае.

Вiдколи Мерi втратила власний будинок, i в неi не стало Аi, дiвчинка почувалася дуже самотньою й iнколи розмiрковувала про дивнi речi, на якi ранiше зовсiм не звертала уваги.

Чому вона нiколи не була чиеюсь, навiть коли мала батькiв? Іншi дiти завжди належали своiм татам i мамам, i тiльки вона нiколи не була чиеюсь маленькою донькою. У неi були слуги, iжа й одяг, але всiм було байдуже до неi, ii нiхто не любив.

З якихось мiркувань Мерi вважала, що мае право всiх зневажати, принижувати й усiм суперечити. Але не визнавала такого права за iншими. І поки що не було кому пояснити зарозумiлiй дiвчинцi, що хтось може так само ставитися до неi.

От i в панi Медлок вона бачила тiльки суцiльний негатив: iй не подобалось нi ii простувате червонощоке обличчя, нi недолугий капелюшок. Коли наступного ранку вони рушили в дорогу – далi, в Йоркшир, Мерi йшла пероном iз високо пiднятою головою, намагаючись триматися якомога далi вiд економки.

Сама думка, що ii можуть уважати за дочку панi Медлок, була нестерпною.

Але панi Медлок не турбувала нi сама Мерi, нi ii думки. Вона була з тих жiнок, яких «не цiкавлять дитячi витiвки». Їй потрiбно було тiльки виконати наказ пана Арчибальда Крейвена, якому вона ще нiколи не те що не перечила, а навiть запитань не ставила. Хоч саме зараз найменше хотiла опинитися в Лондонi: в цi днi дочка ii сестри Марii виходила замiж.

Однак панi Медлок дуже цiнувала спокiйне й високооплачуване мiсце економки, яке могла втратити через дрiбницю.

– Капiтан Леннокс i його дружина померли вiд холери, – сказав пан Крейвен, як завжди лаконiчно й холодно. – Капiтан Леннокс був братом моеi дружини, тому я став опiкуном iхньоi дочки. Дитину треба доправити сюди. Ви поiдете до Лондона й привезете дiвчинку.

Тож панi Медлок спакувала свiй маленький саквояж i вирушила в дорогу.

Мерi сидiла в кутку вагона з кислою i злою фiзiономiею.

В неi не було книжки, дивитися у вiкно було нецiкаво, тому вона склала на колiнах своi тоненькi ручки в чорних рукавичках i так застигла, зцiпивши зуби. Чорний одяг ще бiльше пiдкреслював жовтизну ii обличчя, а рiденькi пасма свiтлого волосся вибивалися з-пiд чорного капелюшка.

Це ж треба бути такою примхливою, – подумала панi Медлок, раз у раз позираючи на маленьку статую. Словом «примхлива» в Йоркширi називали розпещених i дратiвливих дiтей.