Таємний сад

– Що ви в такий дощ робите вдома? – запитала вона Марту.

– Намагаемося не потрапити один одному пiд ноги, – усмiхнулася служниця. – Адже нас так багато! Мати дуже добра, але й вона втрачае терпiння. Старшi дiти йдуть гратися в хлiв. Тiльки Дiкену байдуже на дощ – вiн все одно йде кудись, нiби свiтить сонце. Каже, що пiд час дощу бачить все те, що не видно у ясну погоду. Одного разу врятував маленьку лисичку, яка ледь не потонула: його мати лежала вбита неподалiк, а всi iншi дитинчата загинули, коли вода залила нору.

Вiн принiс ii додому за пазухою, щоб вiдiгрiти. Так само в дощ пiдiбрав маленьку ворону й приручив ii. Назвав Сажа, бо дуже чорна. Тепер вони завжди ходять за ним.

Мерi вже звикла до Марти i навiть шкодувала, коли вона йшла, бо щоразу в розказаних служницею iсторiях вiдкривала щось нове для себе. Марта описувала невеличку хатинку в полi, де в чотирьох кiмнатах тулилося чотирнадцять осiб, якi нiколи не наiдалися досхочу. Дiти самi розважали себе, бiгали й радiли, схожi на добродушних цуценят коллi.

Та найбiльше Мерi любила слухати про Мартину маму – тодi в неi, незрозумiло чому, теплiшало на душi, i, звiсно, про Дiкена, який умiв товаришувати з усiм живим.

– Коли б лише в мене була лисичка або вороненя, я б могла гратися з ними, – сказала Мерi. – Але в мене нiкого немае.

– А плести ви вмiете? – запитала Марта.

– Нi! – сказала Мерi.

– А шити?

– Теж нi!

– А читати?

– Вмiю.

– То чому ж ви не читаете або не вчитеся щось роби- ти ще?

– У мене немае книжок, – сказала Мерi.

 – Всi залишилися в Індii.

– Дуже шкода! – сказала Марта. – От якби панi Медлок дозволила вам зайти в бiблiотеку! Там тисяча книжок!

Мерi не запитала, де вона розташована, бо у ii головi миттево визрiв план самiй пошукати книгозбiрню. Згадка про панi Медлок анiтрохи не похитнула намiрiв дiвчинки. Економка майже завжди сидiла у своiй затишнiй кiмнатi на першому поверсi. Щоправда, через день вона навiдувалася нагору, щоб поцiкавитися, чи в Мерi все гаразд.

Однак нiколи не запитувала, що вона робить, i нiколи не говорила, що iй треба робити. То навiщо питати в неi дозволу?

Власне, в цьому дивному будинку життя вирувало тiльки на нижньому поверсi, адже крiм слуг тут нiкого не було. Вони переважно товклися на величезнiй кухнi, обвiшанiй блискучим мiдним i олов’яним посудом, та чималенькiй за розмiрами iдальнi, де харчувалися по кiлька разiв на день, ведучи безкiнечнi розмови.