Оля

Помагала мамi готувати смачне до вечерi, виставляла на видне мiсце картини, намальованi за цей час, аби похизуватись. А пiд покривало на постелi ховала двi-три книжки, якi непомiтно брала для Олi в татовiй бiблiотецi. Дуже вже та любила читати i повсякчас неймовiрно тiшилася таким несподiванкам. Ольга завжди розповiдала щось нове та цiкаве i вмовляла на незвичайнi витiвки. Вiд природи вперта i норовлива Августа слухалася подругу, як зачарована. Було в нiй щось незбагненно-свiтле та приемне.

Найбiльше Августа полюбляла пiдслуханi розмови татових гостей. Коли вони разом iз Олею опинялись у тiснiй i паркiй шафi й ледве стримувалися, щоб не зареготати, – то було чудово. Їхнi ноги переплiталися вiд нестачi мiсця, i кожен рух вiдкликався приемним лоскотом. Шкiра Ольги завжди пахла лавандою. Казали, що ii мама додавала квiтiв до води, якою донька вмивалася. Так, чи iнакше, а Августа щоразу намагалася вловити цей аромат i прихилялася носом до щоки подружки близько-близько.

– Ось це все, про що ти пишеш, це було насправдi? – Августа здивовано глянула на подругу.

Ольга ствердно махнула головою.

– Так. Усе, до останку. Нема в мене ближчоi подруги, як ти, тому i дiлюся.

– Бiдолашна моя дiвчинка… – Августа не знала, як поводитись, i несмiливо притягнула голову подружки на своi груди.

– Про що? – Ольга перелякано округлила очi.

– Про Івана, про ваше кохання. Про те, що твiй наречений загинув, тебе захищаючи.

Ольга виборсалася з обiймiв подруги й озирнулася, чи нiхто не чув:

– Нi, ти що, я лише тобi. Нiкому бiльше. Це – наша таемниця.

Обличчя Августи пашiло вiд хвилювання:

– Слухай, а розкажи менi бiльше.

– Ну… так, звiсно, – Ольга опустила очi. Сама не знала, нащо збрехала. І в «щоденнику», i тут, зараз.

– Щастить тобi.

Августа прислухалася до власних вiдчуттiв: щось неприемне кольнуло пiд грудьми. Може, заздрiсть? Бо ж у неi не те, що поцiлункiв, – навiть натякiв на романтику не було. Читала далi, а коли завершила, пiдвела очi на подругу:

– Олю, знаеш, а ти гарно пишеш. У тебе талант.