Оля

Може, напишеш вiрша чи оповiдку?

Подруга розсмiялася:

– Таке скажеш, i хто то читатиме? Куди менi до лiтераторiв, – вказала головою на полицi з книгами у бiблiотецi.

– А ти спробуй руською. По-нашому зараз пишуть мало. – Августа гладила долонею рiвно списанi сторiнки зошита й роздивлялася чорнило, яке залишало слiд на ii руках:

– Бачиш, чорнило – як i моi фарби. Ти теж малюеш картини, тiльки словами.

У передпокоi почулися голоси. Гостi розходились. Ольга похапцем вирвала зошит iз рук подруги:

– Тiльки ж ти про ось це – нiкому.

Сховала «щоденник» до голого тiла, пiд блузу i притисла лiвою рукою до живота.

«Бач, а вона повiрила. Не мала жодного сумнiву. Варто було тiльки запевнити, що то справжнiй щоденник. Як то цiкаво!» – думала, поки чекала на батька бiля дверей. Майже фiзично вiдчувала, як виросла в очах подруги: тепер вона – не просто дiвчисько, а та, яка мала трагiчне кохання i навiть знае, що таке поцiлунок. Виявляеться, щоб люди думали про тебе так, як ти хочеш, треба зовсiм небагато.

«Щоденники i листи можуть бути найбiльшою брехнею в свiтi» – зробила для себе висновок.

Йти на гору придумала Ольга. Вперлася, що хоче освятити свою з Августою дружбу з якогось там джерела. А хлопцiв та Ядвiгу, сестру Августи, взяли про всяк випадок, «рап- том що».

Оля рухалася вiд каменя до каменя по-чоловiчому легко. Тiльки брудний подiл сукнi сковував. Час вiд часу подавала руку худорлявiй Августi. Та дерлася вгору, зцiпивши зуби. Олесь i Юлько йшли без особливоi охоти: давно втомились, але залишити дiвчат самих не могли.

– Стiйте, це тут! – Ольга зупинилася, витерла чоло рукавом i завмерла. Десь близько чулося дзюрчання джерела. Дiвчина роздивилася навколо i пiшла трохи вправо. Юлько, Олесь i Августа попрямували за нею.

– Ставай на колiна тут, – скомандувала Ольга подрузi, й та беззаперечно послухалась. – А тепер пий.

Обидвi, як за командю, нахилилися над широким джерелом i зачерпнули долонями воду. Зробили по кiлька ковткiв, холоднi струмочки потекли по шиi за пазуху.

– Тепер наша дружба буде вiчною, – Ольга всмiхалася широко, обiйняла Августу i поцiлувала десь бiля вуха.

– Для того не треба було нiякоi води, але якщо ти вже так хотiла, то хай буде, – дiвчата обнялись i з реготом лягли на нагрiте камiння поруч.

Олесь, Юлько i Ядвiга мовчки сидiли бiля них i без особливого ентузiазму вдивлялися в дно струмка.

Августа тримала Ольгу за руку й тiшилася вiд краси цього моменту.