Оля

Мама страшенно любила, коли донька, розправивши подiл сукнi на колiнах, грацiйно ставила руки на клавiшi старого iнструмента i починала грати. Байдуже, що було далi. Тiльки ось цей первiсний момент народження музики з нiчого мав значення.

Ольга полюбляла грати маршi. Їхнiй ритм i сила крiзь кiнчики пальцiв розливалися тiлом дiвчинки, примушували розправляти плечi та пiдводити вище голову. Із завзяттям била по клавiшах i дiставала за це зауваження вiд Аделi Францiвни, староi вчительки музики.

– Звiдки у Вас стiльки агресii, юна панi? – перелякано дивилася вчителька.

Ольга опускала очi та бралася перебирати подiл спiдницi. Хвилини, коли втрачала контроль над собою, були найгiршими в ii життi. Це могло трапитися будь-де: на уроцi музики, як от зараз, у розмовi з учителем малювання, коли хотiла довести, що плавнi переходи кольорiв – то не завжди добре, бо ополуднi, наприклад, усе навколо таке контрастне, що аж рiже очi. Чи навiть, найгiрше, коли до батька, секретаря при старостствi, приходили друзi, сiдали за чай i обговорювали якийсь цiкавий художнiй твiр.

Ольга ховалася бiля самiсiньких дверей у сусiднiй кiмнатi. А коли дискусiя сягала апогею, то не витримувала, виходила зi сховку i палко висловлювала свою думку. І тiльки переляканi очi тата зупиняли ii. В такi митi хотiлося провалитися крiзь землю. Сором – ось вiчний супутник ii нестриманостi.

– Дивно, що у такiй родинi дiвчинка отримала негiдне виховання, – яксь iз докором сказала Аделя Францiвна Олинiй мамi.

Та, не знати, за що, вибачилась.

– Я бiльше не хочу, щоб вона мене вчила, – рiшуче сказала Ольга, коли за педагогом зачинилися дверi.

– Даремно. Адже вона каже правду, – мама взялася накривати на стiл, а донька – iй допомагати. – Десь ми тебе не догледiли.

– Я думаю, досить iз тебе навчання. По чотирьох класах сидiтимеш удома, – тато, котрий якраз у ту хвилину зайшов до кiмнати, замислено глянув на Ольгу. Дiвчинка заклякла на мiсцi:

– Як то – вдома?

– Так, як i всi.

Помагатимеш матерi. Щодо урокiв малювання та музики – я не перечу, то треба кожнiй жiнцi. Грай, малюй, скiльки хочеться. А навчання – досить. Щось зле сiють книжки у твоiй головi, боюсь, аби тебе не згубили.

Ольга мовчки поклала тарiлку на стiл i погладила скатертину рукою.

– Тодi… Тодi я не хочу нiкого бачити! – Схопила подiл сукнi й побiгла надвiр. Батьки переглянулися мiж собою: така реакцiя була очiкуваною, нiчого дивного.