Оля

Юлько i Олесь дивилися на дiвчат з-пiд лоба:

– Подурiли, чи що? Цiлком дурна то була думка – дертися вгору задля забави. І де у вас тоi снаги береться, – пробурмотiв пiд нiс Юлько. Олесь бiльше мовчав, але з виразу обличчя було помiтно, що цiлком пiдтримував брата.

Йти на гору надумала Ольга. Зрештою, в тому не було нiчого дивного: ще змалку вiд ii iдей у нормальних людей округлювались очi.

«Олька мала родитися хлопом», – констатував якось батько, коли побачив, як та з розкритим ротом дивиться на вгодованого коня з лискучою шерстю i без страху гладить його по спинi.

– Тату, а можна я – верхи? – Мала благально дивилася батьковi у вiчi. Чоловiк оглянувся навколо, чи нiхто не бачить, поправив сiдло i пiдсадив доньку на коня:

– Тримайся мiцнiше. І нiкому не кажи. Бо дiвчатам на конях – не пасуе.

– А як хочеться?

– Байдуже. Не пасуе, i все. – Чоловiк повiльно вiв коня за вiжки, а в Ольги аж котилася слина з кутикiв губ вiд задоволення.

– Так гарно, таточку, так гарно! – хапала повiтря ротом.

 – Я чую, як у нього б’еться серце, – гладила попiд гривою коня.

– Буде з тебе. – Чоловiк зупинився, схопив однiею рукою семирiчну доньку i поставив на землю.

– Стiйте, таточку, не йдiть. – Мала мiцно обiйняла батька за ногу.

– Тобi зле?

– Нi, добре. Хочу, щоби так було довше. – Дитина обiймала тата за ногу й мiцно заплющувала очi, аж шкiра навколо бiлiла. – Ви навчите мене iхати верхи?

– Ти з мене смiешся? Хлопцi не хочуть, а тобi конче треба?

– Треба, таточку, треба.

Хочу ним керувати, – показала поглядом на коня. Далi вiдпустила батька, пiдiйшла до тварини i торкнулась ii тiла так високо, як могла. – Ви лише гляньте, який вiн сильний. Який великий i дужий. Якби я змогла ним керувати – я би стала ще сильнiшою, нiж вiн.

– От дурна дiвка, – тато почухав потилицю, – то ж кiнь. Де ж людинi тягатися з його силою.

Ольга задумалась i по-дорослому серйозно промовила:

– Тi, хто мае владу над кимось, – завжди сильнiшi, навiть коли без власноi снаги.

В тому i приемнiсть.

З того дня Ольга часто бiгала дивитись, як пасуться конi. Близько не пiдходила. Брала з собою все, щоб малювати, сiдала десь удалинi й годинами вбирала очима картину, що бачила перед собою. А далi мазок за мазком переносила ii на полотно. Виходило не завжди добре. Хоч Ольга багато вчилася малюванню, але то була не та справа, яка давалась iй легко. Часом дiвчинка дратувалась i жбурляла пензлика в траву, лягала на землю й дивилася в небо.