Оля

Вiн завжди казав, що ii вiршi та короткi есеi – нiщо бiльше, як наслiдування нiмецьких письменникiв. Ольга злилась, ображалась, але не вiдступала.

Ота юнацька любов до Євгена йшла з нею через усi роки, iхала спочатку до Димки, потiм – до Чернiвцiв, i була в ii серцi теплим, наiвним спогадом навiть тодi, коли поруч стояв Маковей.

– Олю, ти навiть сама не розумiеш, яка ти, – повторював Осип.

– А яка? – сама здивувалася ноткам кокетства у своему голосi.

– Ти… Ти – унiкальна. Дiамант. Менi часом здаеться, що осягнути твою глибину неможливо.

Ольга нахмурилася. Щось неприемне зашкребло пiд серцем. А яких слiв вона чекала замiсть цих? Захоплення ii красою? Зiзнання у коханнi? Зрештою, що за дурнi думки? Хiба не через це вона намагаеться переступити своiми творами i постiйним навчанням? Хiба не хоче, щоб жiнок цiнували не за вроду?

– Ти перебiльшуеш, Осипе. Думаю, ти бачиш мене такою тiльки тому, що щось заступае тобi очi, – всмiхнулася грайливо i повернулась обличчям. – Щось, що не дае тобi побачити в менi не надто талановиту писаку, котра рветься в свiт лiтератури.

– Смiшна.

Маковей опустив очi й поклав руку Ользi на плече. Вона, певне, мала б зараз ту руку скинути або пожартувати з цього приводу гостро, але захотiла трохи посмакувати цiею миттю. Майже фiзично вiдчувала, як ii середина наповнюеться теплим свiтлом. Подумати тiльки – iй добре навiть вiд такого цнотливого дотику.

Ольга пересилила себе, взяла долоню Осипа своею рукою i обережно, наче щось дуже крихке, зняла зi свого плеча.

– Може, ти мене просто любиш? – випалила нi з того, нi з сього i взялася краем ока спостерiгати за реакцiею чоловiка.

Маковей почервонiв i довго не мiг спромогтися на вiдповiдь. Побачив у кiмнатi стiлець, розвернув його поближче до столу, але спинкою до стiни i втомлено сiв.

– Часом твоi жарти важко зрозумiти. Навiть якби й любив – думаеш, я б утiшився вiд того, що мене викрили? Чи потребував би отаких розмов для зiзнання?

– Звiдки менi знати, я ж нiколи не… – Почала Кобилянська, але раптом змовкла.

– Кулешi? Навiть не знаю. Якось не личить.

– Моему товаришевi не личить зi мною пообiдати? Що за маячня! Зрештою, дозволь менi таку незвичайну приемнiсть – погодувати тебе.

Осип мовчки пiдвiвся, що означало згоду.