Оля

Але одного разу вже за дверима почув голос Аделii:

– Затримайтеся на хвильку. Маю дещо сказати.

Про що жiнка говоритиме – годi було здогадатись. Аделiя поглядом вказала на хвiртку до невеличкого садка бiля самого будинку, i обое пiшли туди. Починалась осiнь. Листя пожовкло, але ще не опало.

– Якби я не мав проблем iз зором i мiг собi дозволити купити мольберт i фарби, – я б намалював ваш сад зараз же! – Осип захоплено роззирався навколо. Дерева в саду були невеличкi – схоже, садили iх не пiзнiше, нiж рокiв десять тому.

Помiж звичних для Львова плодових дерев впадали у вiчi декоративнi червонолистянi клени. Їхнiй колiр був настiльки насиченим i глибоким, що, здавалось, аж рiзав очi.

Жiнка здивовано глянула на Осипа:

– Ти… Ви малюете?

– Колись трохи малював. Тому треба вчитись, а я не маю нi грошей, нi часу.

– А я вчилася. Щоправда, вiдколи хлопцi народились один за одним, за пензель не бралася. Зате сад цей посадила. Чоловiк не перечив – вiн зайнятий своiм, постiйно десь iздить.

А я тут, удома, з дiтьми. Хоч якась розвага. Та й кому те малювання треба?

– Хiба вам самiй.

– Менi? – Жiнка уповiльнила крок. – Не знаю, чи i менi самiй треба. То смiшно – сидiти вдома з дiтьми i малювати замiсть того, щоб слiдкувати за господарством. Я i читаю крадькома вiд чоловiка, вiн зазвичай жартуе, що жiнка i наука – як свиня i вельон.

Аделiя широко всмiхнулась i пiдняла подiл сукнi, щоб не змiтати ним опале листя з дорiжки.

– То ви i нiмецьку знаете?

– Знаю. Точнiше, говорю погано, а от читаю i перекладаю – досить добре.

Щоправда, це менi зараз у нагодi не стане. Не до того.

Аделiя запросила Осипа сiсти на масивну дерев’яну лаву з кованими поручнями. Жiнка нагадувала йому маму.

– Хочете яблук? – В ii руках звiдкись з’явилося кiлька стиглих антонiвок.

У такiй ситуацii вчителю пасувало би вiдмовитись, але яблука пахли так, що котилася слина. Осип простягнув руку, а в животi по-зрадницьки забурчало.

Аделiя рiзко пiдвелася:

– Та ви голодний! А я займаю вас своiми балачками.

Перепрошую, вас, мабуть, вже чекае вечеря.

– О, не переймайтеся, схоже, моя вечеря сьогоднi – то вашi яблука. – Жартувати над самим собою – то було в його стилi.

Жiнка спохмурнiла.

– Зачекайте тут. Я повернуся за хвилю. Не йдiть нiкуди.

Вона швидким кроком пiшла у будинок, не оглядаючись. Повернулася за кiлька хвилин iз якимось згортком.

– Це вам, пригощайтесь.

У згортку були ще теплi пироги з яблуками.