Оля

Далi був його голос – приемний баритон, в’язкий, наче добрий кисiль, що готуе мама.

Встала з-за столу, щоб його зустрiти. Тiльки-но дверi в кiмнату прочинились, як Ольга перша по-чоловiчому простягла руку Осипу:

– Кобилянська, будьмо знайомi.

Чоловiк знiяковiв вiд несподiванки, але майже не подав знаку: прийняв простягнуту руку, злегка стиснув ii у привiтаннi й вiдрекомендувався:

– Осип Маковей, ваш палкий прихильник.

В очах Ольги заграли бiсики:

– Ви мали сказати, прихильник мого письма? Бо до мене самоi чоловiки не надто уважнi.

Осип не вiдразу знайшовся з вiдповiддю. Пройшовся повiльно вiд стола до вiкна i назад, аж потiм пiдвiв на жiнку очi:

– Якщо ви таким чином, як властиво жiнкам, випрошуете похвалу, то я Вас розчарую: я не з тих чоловiкiв, котрi вмiють сказати гарно. Хiба написати, коли не бачиш людини, – то так.

– То ви, пане Осипе, сором’язливий? – Ольга вiдверто розсмiялась. Але майже вiдразу про це пошкодувала. І що на неi найшло? Жiнка вiдчувала: всерединi прокидаеться мале чортеня, як у дитинствi, i це дратувало.

Осип стиснув губи i потупив погляд у пiдлогу. За дверима почувся галас – мама командувала Ольжиними братами, поки тi заносили до кухнi мiшок iз якимись крупами.

Гiсть скористався паузою, щоб роздивитися кiмнату: невеличке прохiдне примiщення, скромно обставлене, фарба на пiдлозi протерлася вiд часу. На столi – хаотично складений папiр i чорнило, дверцята шафи – прочиненi, схоже, через старi та провислi завiси. Було трохи соромно за те, що вiн побачив, але вже як е.

Шум за дверима стих, i довелося продовжувати розмову.

– І в таких умовах ви працюете? – чоловiк схопився за соломинку, щоб перевести тему.

– Так, доводиться. – Ольга почервонiла. – Думали, письменницi живуть у розкошi? – в голосi почулися холоднi нотки злостi.

– Перепрошую, якщо образив. – Осип пiдiйшов ближче i, не пiдводячи очей, торкнувся руки жiнки трохи вище зап’ястя.

Вiд несподiванки Ольга стрепенулась. Але такий незвичний жест у ту ж мить зняв усе ii напруження.

– Давайте сядемо, – запропонувала гостю i, не чекаючи його вiдповiдi, просто знесилено впала на стiлець. Чоловiк кiлька разiв переступив з ноги на ногу i сiв на стiлець по iнший бiк стола. – Ви ж до мене у справi?

– І так, i нi. Спершу я, звiсно, хочу просити у вас дозволу бачити вашi новi тексти руською. Якщо все буде добре, то друкуватимемо. Але е й друге, – Осип опустив очi, – не таке важливе.