Енн із Ейвонлі

– Я… ще дещо зробив сьогоднi, – вiв далi Девi приглушеним голосом. Зараз я шкодую про це, але страшенно боюся тобi розповiсти. Ти ж не будеш дуже сердитися, правда? І ти ж не скажеш Марiллi?

– Не знаю, Девi. Може, менi доведеться iй розказати. Але, думаю, я можу пообiцяти тобi, що не зроблю цього, якщо ти пообiцяеш бiльше нiколи такого не робити, що б то не було.

– Нi, я бiльше нiколи цього не робитиму. У будь-якому разi, малоймовiрно, щоб я знайшов ще кiлька таких в цьому роцi. Цю я знайшов на сходах до пiдвалу.

– Девi, що ж такого ти зробив?

– Я поклав жабу Марiллi в лiжко. Можеш пiти й забрати ii, якщо хочеш. Але скажи, Енн, хiба ж не весело було б залишити ii там?

– Девi Кiт! – Енн випручалась з обiймiв Девi й кинулася через передпокiй до кiмнати Марiлли. Постiль на лiжку була трохи прим’ята. У поспiху вона гарячково вiдкинула ковдри, i пiд ними й насправдi виявилася жаба, яка блимала до неi очима з-пiд подушки.

– Як менi забрати звiдси цю огидну iстоту? – здригнувшись, простогнала Енн.

Аж ось iй в очi впав совок для вугiлля, i вона тихенько пiдкралася, щоб взяти його, поки Марiлла була зайнята чимось у коморi. Енн добряче намучилася, поки знесла жабу вниз сходами, бо вона встигла тричi вистрибнути з совка. Одного разу вона вже було подумала, що загубила ii десь у передпокоi. Нарештi випустивши жабу на волю у вишневому саду, вона з полегшенням видихнула.

– Якби Марiлла про це дiзналася, вона б вже нiколи не почувалась у безпецi, лягаючи в лiжко. Яка ж я рада, що той малий грiшник вчасно розкаявся! Он-де Дiана подае менi сигнал з вiкна.

Як добре… менi справдi треба трохи вiдволiктися, бо через Ентонi Пая в школi й Девi Кiта вдома моi нерви пережили вже достатньо для одного дня.

IX. Питання кольору

– Сьогоднi знову приходила та надокучлива стара, Рейчел Лiнд, причепилася, щоб я зробив пожертву на придбання килима в ризницю, – гнiвно повiдомив пан Гаррiсон. – Я ненавиджу цю жiнку бiльше за всiх, кого я знаю. Вона може вмiстити цiлу проповiдь, текст, коментарi й звернення у шiсть слiв i жбурнути iх в тебе, як цеглину.

Енн, котра сидiла на краю веранди, насолоджуючись легеньким принадним захiдним вiтерцем, який вiяв зi щойно зораного поля в сiрих листопадових сутiнках i виспiвував якусь вигадливу мелодiю серед закручених ялинок поза садом, озирнулася через плече, звернувши до нього свое замрiяне обличчя.

– Проблема в тому, що ви з панi Лiнд не розумiете одне одного, – пояснила вона.