Енн із Ейвонлі

Чай вже був готовий, коли прийшла Марiлла, у камiнi весело потрiскував вогонь, на столi красувалася ваза з букетом iз засушеноi папоротi й кленового листя, а в повiтрi витав приемний аромат тостiв з шинкою. Але незважаючи на це, Марiлла одразу ж, глибоко зiтхнувши, впала у свое крiсло.

– Тебе непокоять очi? Чи голова болить? – схвильовано запитала Енн.

– Нi. Я просто втомлена… i стурбована. Йдеться про Мерi й тих дiтей… Мерi гiршае… i вона довго не протримаеться. А що ж до тих двiйнят, то я й не знаю, що з ними буде.

– А вiд iхнього дядька звiсток не було?

– Так, вiн надiслав Мерi листа. Вiн працюе на лiсозаготiвельному пунктi й живе там у якiйсь «халупi», що б це не означало. У будь-якому разi вiн каже, що не зможе взяти дiтей до себе, мабуть, аж до весни. Тодi вiн збираеться одружитись i матиме дiм, в який можна буде iх забрати. Та вiн каже, що вона мае попросити когось iз сусiдiв взяти iх до себе на зиму. Мерi ж бiдкаеться, що й насмiлитися не може звертатися до когось iз них, адже вона нiколи добре не ладнала з iст-графтонцями, i це факт.

– О! – плеснула в долонi Енн, сповнена радiсного збудження. – Ти ж, певна рiч, зробиш це, Марiлло, чи не так?

– Я ще не вирiшила, що робити. – доволi кисло вiдказала Марiлла. – Я не кваплюся з прийняттям рiшень так, як ти, Енн.

У Марiлли було уявлення, що вiд двiйнят клопотiв удвiчi бiльше, нiж вiд однiеi дитини.

– Із двiйнятами дуже цiкаво… принаймнi з одною парою, – сказала Енн. Лише коли iх стае двi або три пари, це стае одноманiтною справою. А ще, думаю, для тебе дуже добре буде мати когось, хто б тебе розважив, поки я буду в школi.

– Не думаю, що з ними в мене буде багато розваг… бiльше турбот i клопотiв, я б сказала. Це б не було так ризиковано, якби iм було хоча б стiльки рокiв, скiльки було тобi, коли я взяла тебе до себе. Дора ще нiчого – вона здаеться милою й спокiйною. А от Девi – ще той розбишака.

Енн обожнювала дiтей i щиро шкодувала двiйнят Кiт. Спогади про власне нещасливе дитинство досi були дуже яскравими в ii пам’ятi.