Енн із Ейвонлі

Вона, однак, тривала недовго, тож дорога додому провулками, оточеними деревами, на листi яких виблискували краплини дощу, та маленькими видолинками, сповненими п’янкими ароматами намоклого вересу, була просто чудовою. Та тiльки вони звернули до будинку Катбертiв, як Енн побачила дещо, що зiпсувало всю красу довколишнiх пейзажiв.

Справа перед ним простягалося широке, мокре вiд дощу й розкiшне сiро-зелене поле пiзнього вiвса, що належало пановi Гаррiсону. І там, рiвно посерединi поля, ледь не потопаючи серед буйного збiжжя й спокiйно дивлячись на них понад китицями вiвса, стояла джерсiйська телиця!

Енн кинула вiжки й встала, стиснувши вуста, що не вiщувало нiчого хорошого чотириногiй мисливицi.

Не промовивши нi слова, вона спритно перелiзла через колеса, а тодi прошмигнула через огорожу, перш нiж Дiана встигла зрозумiти, що вiдбуваеться.

– Енн, повернися! – вигукнула Дiана, як тiльки спромоглася вимовити хоч слово. – Ти зiпсуеш свою сукню в мокрому збiжжi… зiпсуеш ii.

Та вона мене не чуе! Їй нiзащо не вдасться забрати звiдти ту корову самотужки. Доведеться пiти iй на допомогу.

Енн мчала через вiвсяне поле, наче божевiльна. Дiана поквапом зiскочила вниз, надiйно прив’язала коня до стовпа й, задерши подiл своеi красивоi картатоi сукнi, перелiзла через паркан i кинулася наздоганяти свою ошалiлу подругу. Їй вдавалося бiгти навiть швидше за Енн, котру стримували спiдницi, що намокли й прилипали до нiг, тож вже незабаром вона ii наздогнала.

За собою вони залишили протоптану стежку через поле, що б довело пана Гаррiсона до сказу, якби вiн це тiльки побачив.

– Енн, заради Бога, спинися, – тяжко дихаючи, мовила бiдолашна Дiана. – Я вже ледве дихаю, а ти промокла до кiсток.

– Я маю… забрати… ту корову… звiдти… перш нiж… пан Гаррiсон… побачить ii, – засапано промовила Енн. – Менi… байдуже… якщо я… навiть… втоплюся… тiльки б… нам… вдалося… це зробити.

Та джерсiйська корiвка, як виявилося, не бачила пiдстав для того, щоб ii виганяли з такого ароматного й соковитого пасовиська.

Як тiльки захеканi дiвчата наближалися до неi, вона розверталась i бiгла до протилежного краю поля.

– Хапай ii! – закричала Енн. – Ну ж бо, Дiано, бiжи!

І Дiана таки бiгла. Намагалася бiгти й Енн, а тим часом одурiла джерсiйська телиця ганяла по полю так, наче в неi вселився нечистий. Мiж нами кажучи, Дiана була впевнена, що в неi й справдi щось вселилося.