Поштове відділення Лікаря Дуліттла. Королівська пошта Фантіппо

Та на початку сходiв той схопився за поручень i завис на ньому достатньо довго, щоб крикнути Капiтановi:

– Я мiг би сказати вам, де знайти Джиммi Боунза, якби захотiв.

– Що таке? – прохрипiв Капiтан. – Гей, тягнiть його назад! Так що ви там сказали?

– Я сказав, – пробурмотiв Лiкар, витягаючи хусточку й видуваючи носа скутими руками, – що мiг би сказати вам, де знайти Джиммi Боунза, – якби захотiв.

– Джиммi Боунза, работорговця? – перепитав Капiтан. – Саме на пошуки цього типа мене й вирядив Уряд. Де вiн?

– Моя пам’ять працюе не дуже добре, коли в мене зв’язанi руки, – вiдказав спокiйно Лiкар, кивнувши на кайданки.

– О, даруйте менi, – похопився Капiтан, його манери негайно помiнялися. – Каптенармусе, звiльнiть заарештованого.

– Слухаюся, сер, – вiдповiв моряк, зняв наручники з Лiкаревих зап’ясть i повернувся, щоб iти.

– О, до речi, – гукнув Капiтан йому в спину, – принесiть на палубу стiлець. Можливо, наш гiсть утомився.

Тодi Джон Дулiттл розповiв Капiтановi все про iсторiю Зузани та ii нещастя.

– І я не маю жодних сумнiвiв, – закiнчив Лiкар, – що работорговцем, який тримае в полонi чоловiка цiеi жiнки, е нiхто iнший, як Джиммi Боунз, якого ви шукаете.

– Безумовно, – погодився Капiтан. – Я знаю, що вiн десь тут поблизу цього узбережжя. Але де вiн тепер? Цю рибу пiймати дуже важко.

– Вiн пiшов на пiвнiч, – сказав Лiкар. – Але ваш корабель швидкий i зможе наздогнати його.

Капiтан спантеличено поглянув на лиця своiх офiцерiв, якi всi посмiхалися, не ймучи вiри.

– Що ви маете на увазi – кiлька пташок? – запитав Капiтан. – Голуби, натренованi канарки чи ще щось?

– Нi, – вiдповiв Лiкар. – Я маю на увазi ластiвок, якi повертаються в Англiю на лiто. Вони ласкаво запропонували менi провести мiй корабель додому.

Цього разу офiцери вибухнули реготом, вони плескали себе по чолу з виглядом знавцiв, показуючи, що вважають Лiкаря божевiльним. А Капiтан, подумавши, що з нього роблять дурня, спалахнув люттю й уже був готовий знову заарештувати Лiкаря.

Але офiцер, другий за старшинством у командi, шепнув йому на вухо:

– Чому б не взяти цього хлопця з собою й не дати йому спробувати, сер? Ми ж i так тримали курс на пiвнiч.