Енн із Зелених Дахів

Хiба не радiсно подумати, що ще так багато всього треба дiзнатися? Саме тому я рада, що живу, – це такий цiкавий свiт. І вiн не був би й наполовину таким захопливим, якби ми всi про все знали, правда? Тодi не було б простору для уяви, адже так? Але, може, я занадто багато розмовляю? Менi завжди роблять зауваження. Може, ви хочете, щоб я не говорила? Скажiть тiльки, i я перестану. Я можу перестати, якщо захочу, хоч це важко.

Метью, на свiй великий подив, почувався напрочуд добре. Як всi мовчазнi люди, вiн любив балакунiв, якщо вони теревенили, не залучаючи його до розмови.

Утiм, нiколи не припускав, що товариство маленькоi дiвчинки може бути таким приемним.

Жiнки для нього були суцiльним жахiттям, однак дiвчатка – ще гiршими. Вiн особливо не любив, коли тi, злякано витрiщаючись, пробиралися бочком повз нього, нiби чекали, що вiн iх проковтне, скажи вони хоч слово. А на думку його сусiдiв, саме такою мала бути добре вихована дiвчинка, що живе в мiстечку Ейвонлi. Проте ця веснянкувата чародiйка була зовсiм iнша.

І хоч для неквапливого Метью було досить важко встигати за польотом ii думки, вiн несподiвано дiйшов думки, що йому, «схоже, подобаеться ii балаканина». А вголос сказав, як завжди коротко:

– О, говори скiльки хочеш. Я не проти.

– О, як це мене тiшить! Вiдчуваю, що ми з вами подружимося. Це таке полегшення – говорити, коли хочеться. І коли тобi не кажуть, що дiтей краще бачити, нiж чути. Менi це говорили мiльйон разiв. І ще смiються надi мною, бо я вживаю пiднесенi слова.

Але якщо у вас високi думки, то вам доводиться вживати пiднесенi слова, щоб iх висловити, ви згоднi?

– Мм… схоже, що це виправдано, – погодився Метью.

– Панi Спенсер каже, що мiй язик варто було б прикрiпити посерединi. Але вiн прирiс, i мiцно, з одного кiнця. Панi Спенсер сказала, що ваша садиба називаеться Зеленi Дахи. Я ii розпитувала про це, а вона розповiла, що будинок весь оточений деревами. Я страшенно зрадiла, бо дуже люблю дерева. А iх зовсiм не було в притулку, тiльки кiлька нещасних кволих калiк перед входом, за вибiленою огорожею.

Вони теж здавалися сиротами, цi дерева.

Менi завжди хотiлося плакати, коли я на них дивилася, а потiм промовляла: «О, бiдолашнi маленькi створiння! Якби ви стояли у великому лiсi серед iнших дерев, де густий мох i дзвiночки росли б довкруж ваших коренiв, а поблизу шумiв струмок i пташки спiвали б у ваших гiлках, хiба не велетнями ви були б? Але тут ви не можете рости швидко.