Енн із Зелених Дахів

Водночас сподiваюся, що коли-небудь у мене буде бiла сукня. Це мое уявлення про вершину земного блаженства.

Я так люблю красивi сукнi. У мене жодного разу в життi не було такоi, скiльки я себе пам’ятаю… зате е чого чекати вiд життя, правда? А втiм, я можу уявити, що одягнена чудово. Сьогоднi вранцi, коли я iхала з притулку, менi було так соромно вдягати цю жахливу стару сукню. Там, розумiете, всiм сиротам доводиться носити такi. Один торговець з Хоуптона минулоi зими пожертвував притулку триста ярдiв цiеi тканини.

Деякi казали, що вiн просто не змiг ii продати, але я краще вiритиму, що вiн зробив це вiд чистого серця, а ви як гадаете?

Коли ми сiли в поiзд, у мене було таке вiдчуття, нiби всi дивляться на мене з жалiстю. Тодi я одразу уявила, що на менi красива сукня з блiдо-блакитного шовку. Чому саме така? Та вже коли уявляеш, то можна ж уявити щось путне! А на головi – великий капелюшок, увесь у квiтах i з пiр’ям, що погойдуеться вiд вiтру. І золотий годинник, i тонкi шкiрянi рукавички, i туфельки.

Я вiдразу вiдчула себе щасливою й насолоджувалася цiею поiздкою на острiв всiм своiм еством.

Мене зовсiм не нудило на поромi. І панi Спенсер теж не нудило, хоч зазвичай ii нудить. Вона сказала, що в неi не було на це часу, бо треба було стежити, щоб я не впала за борт. А також додала, що в життi не бачила нiкого, хто б так крутився, як я. Проте якщо це допомогло iй уникнути морськоi хвороби, то просто щастя, що я так крутилася, правда? Просто я хотiла побачити все, що можна було побачити на поромi, бо не знала, чи випаде ще така нагода.

О, скiльки вишень, i всi цвiтуть! Цей острiв – справжнiй сад. Я вже його люблю й щаслива, що житиму тут! Я й ранiше чула, що острiв Принца Едварда – найкрасивiше мiсце на свiтi, й часто уявляла свое життя тут, але нiколи не припускала, що це станеться насправдi. Чудово, коли уявне здiйснюеться, правда?

Якi дивнi цi червонi дороги! Коли ми сiли в поiзд в Шарлот-таунi й за вiкнами з’явилися червонi дороги, я запитала панi Спенсер, чому вони червонi, а вона сказала, що не знае i попрохала, заради Бога, не ставити iй бiльше запитань, бо вже почула iх вiд мене, напевно, тисячу.

Гадаю, що так воно й було, але як же зрозумiти рiзнi речi, якщо не можна ставити запитань? А чому цi дороги червонi?

– Мм… направду… не знаю, – зiзнався Метью.

– Що ж, це ще одне запитання, на яке, може, коли-небудь знайдеться вiдповiдь.