Хлопчики Джо

Вiн, здавалося, намагався штурмом взяти сходовий марш, який Мерi хоробро захищала.

– Хто ця людина й чому вiн наполягае на тому, щоб залишитися в будинку, пiсля того, як я вiдмовилася з ним зустрiтися? – запитала панi Баер таким голосом, що мав вселити в душу гостя побожний страх.

– Не знаю, мем. Вiн не представився, але каже, що ви пошкодуете, якщо не побачите його, – сказала розчервонiла й обурена Мерi, вiдступаючи з позицiй, якi захищала.

– А хiба ви не пошкодуете, якщо я пiду? – запитав незнайомець.

Вiн пiдняв на розгнiвану господиню будинку усмiхненi чорнi очi й смiливо попрямував до неi, простягнувши обидвi руки й виблискуючи бiлозубою усмiшкою, яка трохи ховалася за довгою чорною бородою.

Джо кинула на нього один уважний погляд, бо голос здався iй знайомим, а потiм i зовсiм здивувала Мерi, обхопивши розбiйника обома руками за шию та радiсно вигукуючи:

– Мiй любий хлопчику, звiдки ти з’явився?

– З Калiфорнii, спецiально, щоб побачити вас, мамо Баер. Ну, так хiба ви не пошкодуете, якщо я пiду? – промовив Ден, сердечно цiлуючи ii.

– Подумати тiльки! Я звелiла випровадити тебе з дому, пiсля того як цiлий рiк мрiяла про цю зустрiч, – засмiялася Джо й, узявши мандрiвника за руку, попрямувала з ним до вiтальнi.

IV. Ден

Серед предкiв Дена, поза сумнiвом, були iндiанцi. В усякому разi так думала Джо. Власне, не тiльки тому, що вiн любив бурхливе, повне мандрiв життя, а й через зовнiшнiсть, яка з роками ставала дедалi оригiнальнiшою. У своi двадцять п’ять це був дуже високий, м’язистий, з виразним смаглявим обличчям парубок, уважний погляд якого наголошував на вкрай загострених почуттях.

Його манерам не вистачало витонченостi, зате не бракувало енергii й готовностi швидко вiдповiсти словом на слово, ударом на удар.

Очi хлопця, як i ранiше, горiли вогнем i дивилися вкрай пильно, наче життя тiльки те й робило, що привчало його триматися насторожi. Показове бажання демонструвати мiць i бадьорiсть зачаровувало тих, хто знав про небезпеки й радощi його повного пригод iснування.

Саме так виглядав вiн тепер, розмовляючи з «мамою Баер», яка ласкаво тримала у своiх долонях сильну смагляву руку Дена.

Непiдробна любов бринiла в голосi хлопця, коли вiн заговорив:

– Забути старих друзiв?! Хiба можу я забути едине мiсце на землi, яке стало менi рiдною домiвкою? Я так поспiшав сюди, щоб розповiсти про удачу, яка випала на мою долю, що, як бачите, навiть не став витрачати час на чепурiння.