Веселкова Долина

Давай разом попросимо Бога, щоб тобi не треба було повертатися до панi Вайлi. Ти ж проказуеш перед сном молитву, Мерi?

– О, так, я завжди проказую один старий вiршик перед сном, – байдуже вiдповiла Мерi. – Та просити про щось конкретне я собi нiколи й не думала. Нiхто в цiлому свiтi нiколи про мене не дбав, тож, думаю, i Бог цим не переймався б. Це про ТЕБЕ вiн, певно, бiльше дбае, бо ж ти донька пастора.

– Мерi, я певна, що Господь дбае точнiсiнько так само й про тебе, – мовила Уна. – Йому все одно, хто твоi батьки.

– Добре, – погодилася Мерi. – Якщо це нiчим не зарадить, то шкоди, певно, теж не завдасть. Та якби ти знала панi Вайлi так само добре, як я, то не думала б, що Бог захотiв би мати з нею справу. Ну, та в будь-якому разi я бiльше не буду через це плакати. Тут набагато краще, нiж минулоi ночi в тiй старiй стодолi, яка аж кишiла мишами. Поглянь на маяк Чотирьох Вiтрiв! Хiба ж не красиво?

– Це едине вiкно, з якого його видно, – сказала Уна.

– Справдi? Я теж. Я дивилася на нього з горища в домi Вайлi, i то була моя едина вiдрада. Коли мене все тiло болiло вiд побоiв, я собi виглядала на нього й забувала, де болить. Я думала про кораблi, що вiдпливають з гаванi, й уявляла, буцiм я теж пливу на одному з них кудись далеко-далеко – геть вiд усього. Зимовими вечорами, коли маяк не свiтився, менi ставало так самотньо! Скажи, Уно, чому ви всi такi добрi до мене, хоч я просто якась незнайомка?

– Бо такими слiд бути.

– Справдi? Ну, тодi, певно, бiльшiсть людей на те не зважають. Не пам’ятаю, щоб хтось колись був добрий до мене – скiльки живу, такого не було. Скажи, Уно, а правда ж, тiнi он там на стiнi такi гарнi? Вони схожi на зграю пташок, що нiби танцюють у небi. А ще знаеш, Уно, ви всi менi так сподобалися – i ви, i Джем iз Волтером, i Дi, але та Нан менi зовсiм не до душi. Вона така пихата!

– О, нi, Мерi, вона зовсiм не пихата, – завзято заперечила Уна.

– Нi, я не вiрю. Кожен, хто так задирае голову, як вона, – пихатий! Вона менi не подобаеться.

– А МИ всi ii дуже любимо!

– О, гадаю, ii ви любите бiльше, нiж мене? – iз заздрiстю мовила Мерi. – Правда?

– Мерi, та ж… ii ми знаемо вже багато тижнiв, а тебе лише кiлька годин, – затинаючись, вiдказала Уна.

– То ви таки любите ii бiльше, нiж мене? – розлютилася Мерi.