Веселкова Долина

Панi Вайлi минулого лiта позичала менi iй на мiсяць, то я б краще зi самим дияволом жила!

І вдруге по спинах дiтей пробiгла дрож. Та цього разу Уна виглядала знiяковiло.

– От я й вирiшила покiнчити з цим i втекти. Мала сiмдесят центiв, якi менi ще навеснi дала панi Кроуфорд за те, що я посадила iй картоплю. А панi Вайлi про це нi сном нi духом, бо вона якраз навiдувала свою кузину, коли я ii садила. Я собi думала, що втечу нишком до Глена, а тодi куплю квиток до Шарлоттауна й спробую знайти там якусь роботу.

Я, знаете, дуже енергiйна – зовсiм не ледача. То в четвер уранцi я й втекла, поки панi Вайлi ще спала, i пiшла до Глена – шiсть миль iшла пiшки. А коли прийшла на станцiю, то виявила, що згубила всi грошi. Поняття не маю, як i де. Ну, не було iх, та й усе. Я не знала, що менi було робити. Якби повернулася до Вайлi, вона б iз мене сiм шкур здерла. То я й сховалася в тiй старiй стодолi.

– І що ти тепер робитимеш? – запитав Джеррi.

– Не знаю. Певно, повернуся назад i вип’ю свою гiрку чашу.

Тепер, коли я наiлася, то, думаю, зможу це стерпiти.

Та за вдаваною хоробрiстю в очах Мерi ховався страх. Уна раптово перелiзла з одного надгробка на iнший, ближче до Мерi, й обiйняла ii за плечi.

– Не повертайся туди. Залишайся з нами.

– О, панi Вайлi прийде по мене, – вiдказала Мерi. – Певно, вона вже й на мiй слiд напала. Думаю, я можу побути з вами, поки вона мене не знайде, якщо ваш тато й тiтка не проти. Ото ж я дурна була, коли вирiшила, що зможу втекти. Вона б i з того свiту мене дiстала.

Та менi в неi було так погано!

Голос Мерi затремтiв, та вона соромилася виявляти свою слабкiсть.

– Навiть собацi краще живеться, анiж менi було цi чотири роки, – зухвало пояснила вона.

– Ти жила з панi Вайлi чотири роки?

– Ага. Вона взяла мене з сиротинця в Гоуптаунi, коли менi було вiсiм.

– Це ж звiдти й панi Блайт! – вигукнула Фейт.

– Я провела в сиротинцi два роки. Мене туди вiдправили, як менi було шiсть. Мамка моя повiсилася, а тато собi горлянку перерiзав.

– Який жах! А чому ж так?

– Пиячили, – лаконiчно вiдповiла Мерi.

– І в тебе немае нiяких родичiв?

– Не, нема жодного, про кого б я знала. Та колись, певно, були. Мене назвали на честь цiлоi купи родичiв. Мое повне iм’я – Мерi-Марта-Люсiлла-Мур-Бол Венс. Хоч у когось тут е довше iм’я за мое? Мiй дiд був дуже багатий – закладаюся, що багатший за ВАШОГО. Але тато все пропив, та й мама допомогла. ВОНИ, до речi, теж мене били.