Я (Романтика)

Анарх, як ведмiдь, пiдвiвся i – воiстину – рявкнув:

– Чого ви хочете вiд мене?

– Чого я хочу? – усмiхнувся Карно. – Власне, нiчого! Менi здалося тiльки, що ви шукали мене…

– Да! Я… вас… шукав! – направляючись до дверей i ледве стримуючи себе, чiтко сказав анарх. Потiм iз силою грюкнув дверима й пiшов на веранду. Проходячи повз вiкна у вестибюль, вiн мимоволi зиркнув у свою кiмнату.

Карно й тепер сидiв на лiжку, як рiзьблення, i всмiхався саркастичною усмiшкою.

Анарх повернувся в палату тiльки тодi, коли до неi зiбрались усi хорi.

Забiгала в палату сестра Катря. Вона, очевидно, хотiла ближче познайомитись iз метранпажем. Сестра Катря звернулася до Карно з якимсь запитанням, але той – нi з того, нi з сього – зустрiв ii нахабним поглядом i одвернувся до стiни. Про це, мiж iншим, узнав увесь санаторiй, i метранпаж остаточно всiх обурив.

Але плебеi – певна частина санаторiйноi публiки – виправдовувала «свого». Проте й плебеi здвигнули плечима по закутках, бо й вiд них Карно тримав себе окремо.

Тiльки Хлоня смiливо пiдходив до метранпажа й похлопував його по спинi:

– Що братiшка?

Що ж до анарха, то вiн почував: безпричинна ворожiсть до Карно що далi, то бiльш зростае. Тiеi ж ночi вiн якось зиркнув на метранпажа – i темна мисль майнула йому в головi.

А втiм, можливо, то не темна мисль, а темна чвиря, бо надворi не переставали шкульгати дощi, бо над санаторiйною зоною похилилось похмуре небо, i хмари затопили всю даль.

Бо далеко – чи з бурякiв, чи на буряки – рвалась проста й невесела, мов побут дикунiв, дiвоча пiсня.

VIII

Його нiби щось штовхнуло, i вiн розплющив очi. Зиркнувши у вiкно, анарх вiдчув радiсть теплого безхмарного дня. Хутко вдягнувшись, вiн вийшов на повiтря.

За нiч хмари пропали, i прийшла теплiнь. На дикий малинник, що на заходi зони, наступав ясний прозорий ранок. По травах нечутно свистiла коса свiтанку.

І тодi за межами санаторiйноi зони на березу злетiв пiвень i крикнув урочисто й побiдно «кукурiку».

Вiн подивився на кошару: вiдтiля виходила корова з бiлою плямою на нозi, з очима ласкавими, мов ласка.

І здалося йому, що вона теж спiвае якусь невiдому пiсню, в якiй звучить побiдний гiмн землi.

Із шумом виходили свiйськi тварини, i вилiтало, вибiгало, прокидалось дике царство. Прокидалась земля.

До рiки побрела отара товару. Вилiз заспаний санаторiйний дурень i крикнув теж дико: «о». Потiм пiдбiг до яловоi й почав ударяти по нiй клюкою. Дурень остаточно збожеволiв.