Камінний хрест. Новели

Був-ем майстер, був-ем газда – цiле село прикаже. Тепер я лайдак, най i це село прикаже… марного слова не скажу. Не скажу, бо що правда, то не грiх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте…

– Прийду до газди, обдивлюси по матрiянi, по пляцовi, проб’ю торг, могорич вiп’емо – та й до роботи! Плюну у жменi, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок, як дзигарок, вiрiс на подвiр’ю. З котрого хоч боку заходити – дзигарок.

– Вiду в недiлю з церкови, йду додому та й нютую собi в головi, що най лиш пожию з десiть рокiв, та й село геть перебудую.

– Дома пообiдаю та й йду в поле на жито подивитиси. На битi горi обернуси, глипну на село, а моi, моспане, будинки, як та птаха легка, що ледве землi доторкаеси. Як стану, як глипну, то так менi весело, як мамi, що дивитьси на своi дiти. А так менi легко, що сто миль перелетiв бих…

– А так менi Бог годив, що що загадаю, та й маю. Я собi нивку купив одну, ба й другу, я собi коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.

– А мама, бувало, припадають коло мене та приповiдають:

«Ой, синку, тото тi Бог файний талан дав у руки, нема такоi днини i години, аби-м Боговi свiтому не декувала за тебе». Кажуть: «Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який вiн газда?» А жiнка слухае тото та, як скрипочка, увихаеси по хатi…

На цьому мiсцi Іван випростовувався, лице його пашiло великою радiстю. Тi, що його слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван iх завойовував своею бесiдою.

– Але потiм, братя, пiшло все комiть головою. Якби взев на долоню пiр’е та й подув, то так пiшло все. Не лишилоси нiчо навкруг пальця обвити…

– Прийшов одноi недiлi чоловiк з Луговиськ та й каже: так i так, ксьондз наш закликае вас до себе. Зiбрав я си та й iду. То не далека украiна, та й приходжу до лугiвського ксьондза.

– А щось менi вже дорогов на душi потенькувало. Приходжу, поцулував ксьондза в руку, а вiн менi каже, що так i так, у нашiм селi треба нову церкву класти.

– Як я, знаете, це вчув, та й на мене пiт збив, як коли на слабу худобину. Адi, сегоднi ще не помнетаю, що я на то сказав ксьондзовi, як я iз хати вiшов? Щось нi обмарило…

– Вертаюси додому, а менi то чорно, то жовто перед очима, вiтер нi iз нiг згонить. А в головi – як коли би цигани клевцами гатили.