Камінний хрест. Новели

– Уперед з’iж яблуко, та потiм пiдеш, бо хлопцi вiдоймуть.

– Я не покажу. Хочу до вуйни.

– То йди про мене.

Вбрала його в чобiтки, в свою кожушинку, в татiв капелюх та й пустила надвiр.

– А дивиси, аби-с упав, а то буду бити…

Сiла в хатi шити.

– Не бiси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вiкапаний Мiхайло. А зараз упоминаеси заплати за чесане.

І мама всмiхнулася i шила далi.

– Коби здоров рiс та чемний. Мае три роки та й геть оченашу береси. Такий старогрецький, а такий пустек, що хату догори ногами здоймае.

Пiдняла голову, глянула у вiкно.

– Це вже вполудне, а Мiхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снiгу та й ме кашляти…

Вечором сидiв Михайло на лавi та й держав на колiнах Андрiя. Вогонь палахкотiв у печi i освiтлював хату червоним свiтлом. Михайлиха сидiла перед печею та варила вечерю.

– Ти зiйшов, старигане, на дiточий розум, та лиши дитину в супокою, не пiдкидай ним, як гарбузом.

– Коли я не хочу.

– А ти чий, дедiв чи мамин? – питав Михайло.

– Дедiв…

– А кого меш бити?

– Маму.

– А ти, пiдвiяний, та я тобi яблука та булки даю, а ти меш мене бити!

– Дедя тобi купить богато яблук, бо ти дедiв.

– Ой, ци ни цес дедя тобi купить? Ти би нiколи не видiв нiчо.

– Ану-ко покажи, як ти меш iхати у воську на конi?

Хлопець сiв на поривач i брикав по хатi.

– Доста, доста, Андрiйку, на тобi солiмку та пiнку з молока збирай.

Андрiй опинився коло печi i збирав пiнку.

– Мо, Андрi, а ти що купиш мамi?

– Червонi чоботи.

– А дедивi?

– Дедивi нiчо не хочу.

– Файний синок мамин.

Михайло взяв його знов на колiна.

– Ти як називаешси?

– Андрiй Косминка.

– А хто ти е?

– Луский радикал.

– Добре. А куди ти поiдеш?

– До Канади.

– На чiм поiдеш?

– На такi шiфi, як хата, великi, таким морем широким, широким, геть, геть…

– А дедю озмеш з собов?

– Озму дедю, та й маму, та й Івана вуйного, та й геть поiдемо…

– Йди, йди не зiцiруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечерi.

– Але помiркуй, який бахур мудрий, геть все знае!

Майстер

То як часом майстер напився в саму мiру: нi замало, нi забагато, то розказував одну подiю зi свого життя. Всi, що були у коршмi, слухали його з увагою, навiть i жид слухав.

– Та я вам, мой-ня, не буду нi цеi, нi тоi городити.