Процес. Америка

й далi розглядав дiвчину, що тим часом вiдвернулась, замикаючи надвiрнi дверi; в неi було кругле, мов у ляльки, обличчя, заокруглювались не тiльки блiдi щоки i пiдборiддя, а й скронi та чоло.

– Йозефе! – знову гукнув дядько, а потiм запитав дiвчину: – В нього серцевий напад?

– Мабуть, так, – мовила дiвчина, що вже встигла вийти зi свiчкою наперед i вiдчинити дверi кiмнати. В кутку, куди свiтло свiчки ще не доходило, на лiжку пiдвелося чиесь обличчя з довгою бородою.

– Ленi, хто прийшов? – запитав заслiплений свiчкою адвокат, не роздивившись гостей.

– Альберт, твiй давнiй приятель, – вiдповiв дядько.

– Ах, Альберт, – протягнув адвокат i дозволив собi впасти на подушки, немов для цих вiдвiдин уже не було потреби прикидатись.

– Невже тобi справдi так погано? – запитав дядько й сiв на край лiжка. – Не думаю. Це просто серцевий напад, що мине, як i всi попереднi.

– Можливо, – стиха промовив адвокат, – але менi ще нiколи не було так зле. Менi важко дихати, я зовсiм не сплю i щодня пiдупадаю на силi.

– Отже, – мовив дядько i величезною рукою мiцно насадив бриля на колiно, – твоi справи кепськi. Тебе хоч доглядають як слiд? Тут так похмуро, так темно. Ох, скiльки минуло часу, як я був у тебе востанне, але тодi здавалось, нiби тут веселiше. Та й твоя служниця, здаеться, не дуже привiтна, – чи це вона, може, прикидаеться?

Дiвчина й досi стояла зi свiчкою бiля самих дверей; як можна було визначити з ii непевного погляду, вона дивилася скорше на К.

, нiж на дядька, дарма що той говорив тепер про неi. К. зiперся на стiлець, пiдсунувши його ближче до дiвчини.

– Коли людина така хвора, як я, – казав адвокат, – iй потрiбен спокiй. Для мене ця кiмната не похмура. – І пiсля невеличкоi паузи додав: – А Ленi дбае про мене добре, молодець.

Проте дядька цi слова не переконали, вiн вочевидь був упереджений проти служницi i, хоч i не заперечував хворому, суворо дививсь, як вона пiдiйшла до лiжка, поставила свiчку на тумбочку, схилилась над хворим i, поправляючи подушки, шепотiлася з ним.

Дядько, незважаючи на хворого, пiдвiвся i став походжати позаду служницi, i К. не здивувався б, якби вiн схопив ii ззаду за одяг i вiдтягнув вiд лiжка. Сам К. спокiйно приглядався до всього, адвокатова немiч була йому навiть на руку: вiн нiчого не мiг протиставити тiй ревностi, з якою дядько взявся до його справи, зате зрадiв, побачивши, як i без його зусиль ця ревнiсть угамувалась.