Процес. Америка

Чом би й нi? А тепер розкажи менi все, що досi з тобою трапилось, щоб я мав докладну iнформацiю.

К. одразу почав розповiдати, нiчого не замовчуючи, така вiдвертiсть i щирiсть становили його единий протест проти дядькового твердження, буцiмто процес може стати великою ганьбою для родини. Ім’я панни Бюрстнер вiн згадав лише раз, та й то мимохiдь, але ця побiжна згадка не зашкодила щиростi оповiдi, бо панна Бюрстнер з процесом була зовсiм не пов’язана. Розповiдаючи, К. дививсь у вiкно й постерiг, що вони пiд’iжджають саме до того передмiстя, де працюе канцелярiя суду, вiн звернув на те дядькову увагу, але дядько не добачив у тому збiговi нiчого дивного.

Авто зупинилось перед похмурим будинком. Дядько смикнув за дзвоник уже на першому поверсi бiля перших дверей; поки вони чекали, вiн вишкiрював довжелезнi зуби й шепотiв:

– Восьма година, трохи незвичний час, щоб вести клiента. Але Гулд не розгнiваеться.

У вiконечку в дверях показались великi чорнi очi, якусь мить дивились на обох гостей i зникли, дверi, проте, не вiдчинились.

Дядько i К. перезирнулись, мовчки потвердивши, що кожен з них бачив отi очi.

– Нова служниця, що боiться чужих, – пояснив дядько й подзвонив iще раз. Знову з’явились очi, тепер вони видавалися дуже засмученi, але, можливо, то була лиш iлюзiя, породжена полум’ям вiдкритоi газовоi лампи, що, майже не даючи свiтла, з гучним сичанням горiла поблизу iхнiх голiв.

– Вiдчинiть! – гукнув дядько i вгатив кулаком по дверях.

 – Я приятель пана адвоката!

– Пан адвокат хворий, – почулося десь позаду. Тi слова якнайтихiше прошепотiв добродiй у халатi, що стояв у дверях на iншому краi коротенького коридору. Розгнiваний довгим чеканням, дядько нараз обернувся й закричав:

– Хворий? Кажете, вiн хворий? – i загрозливо ступив уперед, немов сам той добродiй був хворобою.

– Вам уже вiдчинили, – проказав добродiй, показуючи на адвокатовi дверi, пiдiбрав поли халата i зник. Дверi й справдi були вiдчиненi, молоденька дiвчина – К.

знову побачив темнi, трохи банькатi очi – в довгому бiлому фартусi стояла в передпокоi й держала в руцi свiчку.

– Наступного разу швидше вiдчиняйте! – звелiв дядько замiсть привiтання, тим часом як дiвчина легенько вклонилася. – Йозефе, ходiмо, – звернувся вiн потiм до К., що поволi обминав дiвчину.

– Пан адвокат хворий, – похопилась дiвчина, бо дядько, не зупинившись, уже прямував до дверей. К.