Вальдшнепи

І товаришка Галакта думае: «Як дивно! Як незрозумiло, що простий народ i досi чимсь незадоволений i досi нiяк не перейде на справжнiй мажор… Ех, проклятая спадщина царизму!»

Але Іван Іванович знову подивився на дружину поверх окулярiв i, зиркнувши на кухоннi дверi, де пораеться Явдоха, запитуе ледве чутним голосом:

– Ну, Галакточко… А… що там взагалi говорять про мене?

– Себто де говорять?

– Ну… взагалi. Так би мовити, i в партiйних колах, i… взагалi де прийдеться.

Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернiм поглядом i каже:

– Що ж про тебе можуть говорити?.

Іван Іванович потирае руки, йде до радiорупора i нiжно гладить його своею долонею: вiн цiлком задоволений з цiеi iнформацii. Головне, щоб не вийшло тих чи iнших непорозумiнь. Хiба вiн не готовий пiти на смерть за свою партiю i за будування соцiалiзму, скажiм? Таким чином, товаришка Галакта зовсiм не даремно прислухаеться до рiзних розмов, що в них так чи iнакше може фiгурувати його незаплямоване iм’я.

– Галакточко, – каже Іван Іванович, виймаючи з боковоi кишенi картку. – Здаеться, завтра вносити на «друга дiтей»?

– Чого ти так поспiшаеш! – каже Марфа Галактiонiвна. – Це вже буде зверхакуратнiсть. Люди iнодi не вносять по п’ять мiсяцiв, а ти не даеш i мiсяцю пройти.

Іван Іванович задоволено посмiхаеться.

– І прекрасно! – говорить вiн. – Треба бути зразком для iнших i особливо для несвiдомоi позапартiйноi маси.

– Воно, звичайно, так! – говорить Марфа Галактiонiвна.

Мiй герой рiшуче махае своею бiлоснiжною рукою.

– І не треба! – махае вiн своею бiлоснiжною рукою. – Боже борони! Я зовсiм не хочу, щоб моi безкорисливi вчинки помiчали плюсами… Саме так i треба нести знам’я комунiзму!

Іван Іванович iде до вiкна, розчиняе його i задумливими очима дивиться в даль. Вiн дивиться туди, де кiнчаеться город, де починаються тихi поля i м’яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiею легенькою тривогою, що не запалюе тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзму, а зовсiм навпаки: ласкае радiсним спокоем мажорно-монументального реалiзму!

– Не треба! – уже майже несвiдомо махае руками Іван Іванович у прекрасний горизонт i, поширюючи нiздрi, вбирае запах резеди з першоi «робiтничо-селянськоi» (так квалiфiкуе вiн першу клюмбу) клюмби.