Вальдшнепи

Перший погляд упав на Ганну. Вона сидiла на канапi й держала в руках якогось листа. Дмитрiй зробив гримасу незадоволення: це була записка вiд тьотi Клави. Ганна зиркнула на чоловiка i спитала його спокiйним голосом:

– Вiдкiля цей лист, Дiмi?

– Прочитай уважнiш, i ти, мабуть, сама догадаешся, – сказав вiн, повертаючись до стiни.

– Це вiд тих же дам?

– Менi здаеться, що тобi нема нiякого дiла до моiх листiв, – грубо кинув Карамазов. – Хто тебе просив лазити в мiй паперовник?

Ганна здивовано подивилась на чоловiка.

– Я зовсiм випадково натрапила на цю записку, – сказала вона. – Менi потрiбнi були грошi на цукор… i, значить, нiчого хвилюватись. Хiба ти ранiш не дозволяв менi розпоряджатись своiм майном без спецiальних на це iнструкцiй? Чи може, ти тепер щось маеш ховати вiд мене? Так тодi треба сказати – i тiльки.

Дмитрiй зиркнув на дружину. Вона так щиро говорила, iй були такi сумнi очi, що в нiм раптом прокинулось почуття огиди до себе.

– Ти менi пробач, Ганнусю, – сказав вiн. – Я й справдi рiзко висловився… Але виною цьому настрiй: я сьогоднi спав дуже погано.

Карамазов обняв Ганну i став ласкати ii. Вiн нарештi пiдтвердив ii припущення. Записка, звичайно, вiд «тих же дам». Але що ж тут такого? Тьотя Клава (вiн майже несвiдомо заговорив саме про цю даму, не згадуючи Аглаi) така собi мiщаночка, i вiн це прекрасно розумiе. Чи може вона думае, що вiн все-таки закохаеться в неi? Тодi це зовсiм не серйозно.

Ганнi хутко забилось серце, i вона зупинила свiй тривожний погляд на чоловiковi.

– І ти це правду говориш? – спитала вона.

– Що з тобою, Ганнусько? – сказав Карамазов. – Яку це правду ти маеш на увазi?

– А от таку, – зiдхнула Ганна. – Менi, Дiмi, i в голову не приходило в чомусь серйозному запiдозрювати тебе, але зараз я дивуюсь твоiй красномовностi.

– Ну, от уже й красномовнiсть не подобаеться.

Карамазов держав у зубах нiжно-смугляве вухо своеi дружини й розгублено дивився на стелю. Вiн зрозумiв, що спросонку видав сам себе, й що цього виправити вже не можна.

– Нi, – рiзко сказав вiн. – Я брешу.

Ганна добре знала чоловiка, i чекала такоi вiдповiдi. Але вона знала й те, що пiсля таких вибухiв вiн остаточно обезволюеться.

– Ах, Дiмi! Боже мiй, Дiмi! Що ти робиш iз собою? Справа ж зовсiм не в цих дачницях. Невже ти гадаеш, що я вже не вмiю поважати себе?

Дмитрiй слухав дружину й нiчого не чув.