Вальдшнепи

Лiнгвiст перечитав листа й, передаючи його Дмитрiю, кинув:

– Я гадаю, що дiвчата мають рацiю саме так вирiшити. Ти як на це дивишся?

– Як же тут дивитись, – сказав Карамазов. – Очевидно, краще не придумаеш.

Вiн, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже погана, щоб вiдмовлятись вiд веселоi гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разi пороззуватись – це ж не город i не осiння пора.

– Але ти все-таки замислився? – сказав товариш Вовчик, провiряючи замки в своiй рушницi.

– І не думаю замислюватись, – ще раз збрехав Карамазов i зробив декiлька нервових крокiв по кiмнатi.

Вiн нiяк не розумiе, чому це йому трохи заскимiло серце. Невже тому, що вiн сьогоднi не побачиться з Аглаею? Вiн же зустрiчався з нею вчора й кожного дня зустрiчаеться. Вiн, нарештi, побачиться з нею завтра й ще багато разiв буде з нею бачитись. Як же розумiти цей несподiваний бiль?

В коридорi раптом заговорили, i в кiмнату ввiйшла Ганна.

– Ну, що ми, хлопцi, будемо сьогоднi обiдати? – спитала вона.

– Очевидно, котлетки й пюре зi сметаною, – поспiшно вiдповiв Дмитрiй.

Ганна уважно подивилась на чоловiка: вона не знала, жартуе вiн, чи й справдi серйозно говорить.

– Чого ти витрiщила на мене очi? – сказав Карамазов. – Я ж тобi говорю: котлетки й пюре зi сметаною.

– А я тобi говорю, – промовила Ганна, – що ти, Дiмi, сьогоднi в поганому настроi i починаеш негарно жартувати зi мною.

– А я от говорю, – сказав Вовчик, кидаючи на лiжко свою рушницю, – що ви й сьогоднi – бачу – полаетесь… Це чорт зна що – не новий побут, а якась карикатура на нього.

Карамазов вимушено всмiхнувся й простягнув свою руку лiнгвiстовi.

– Дякую, друже, за правду-матку i прошу пробачення, – сказав вiн. – Дякуй i ти, моя мила Ганнусю… Хiба тобi не приемно вислухувати це вiд безпартiйноi сволочi?

– Ти, будь ласка, не лайся, – пробурмотiв товариш Вовчик.

– Невже ти образився?.. Коли так, то другий раз прошу пробачення i заявляю: я пожартував.

– Я знаю, що ти пожартував… Але все-таки, чому тобi таке зле обличчя?

– Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотiв i пюре зi сметаною.

Ганна зiрвалася зi свого мiсця i пiдiйшла до столу.

– Дiмi! – сказала вона з розпукою. – Ну, навiщо це? Навiщо ти робиш наше життя безконечною мукою?

– Ах, Боже мiй, яка трагедiя! – поглузував Дмитрiй.

Тодi товариш Вовчик пiдбiг до свого приятеля й замахав руками.

– Слухай, друже… – ледве вимовив вiн вiд хвилювання.