Вальдшнепи

Коли мене покоряе Іван Іванович, це значить наступив момент, коли я мушу ненавидiти Дмитрiя Карамазова, цебто себе.

– Що ти мусиш сам себе ненавидiти, коли тебе покоряе Іван Іванович, – це так. Але щодо коректи, то вона й справдi глупота i звичайний собi бред.

– А то навiть, – продовжував вiн говорити, – здаеться iнодi, що саму ненависть мусить носити в собi Богоматiр.

– Це ще бiльший абсурд, бо ненависть i Богоматiр е два зовсiм протилежних полюси.

– Так i я полемiзую iз собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть – давно вже вiдомо – е найбiльша любов.

І значить, справжня ненависть – це е прекрасна людська усмiшка.

– Це вже софiстика для шарлатанiв i боягузiв. Богоматiр не може не стояти на дорозi до справжньоi ненависти i значить до мужнього вчинку.

– Цiлком справедливо! – погодився Карамазов. – Але менi от здаеться, що Богоматiр не може стояти на дорозi i що тiльки вiдсутнiсть ii робить ненависть недоноском.

– Яким же це чином?

– А таким чином, що супутником справжньоi ненависти е завжди радiснi й до того молитовнi перебоi серця, нiби зустрiчаеш свiтле Христове воскресiння.

Аглая ще ближче пiдiйшла до кручi.

– Я гадаю, – сказала вона, – що тут справа багато простiша. Не Богоматiр тебе турбуе, а звичайна невпевненiсть. Пiд радiснi перебоi серця розстрiлюють, скажемо, тодi, коли жодного сумнiву не залишилось.

– Хто його знае, – надтрiснутим голосом сказав Карамазов. – Можливо, я й помиляюсь.

Вiн раптом вiдчув, як ним запановуе якась страшна туга.

Вiн уже не бачить перед собою нi Аглаi, нi Днiпра, нi прекрасноi пiвденноi ночi. Вiн уже забув, як вiн високо ставить себе за вiдвагу й волю, i вiдчувае себе зараз страшенно нiкчемною людиною. Вiн навiть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя – плював довго, настирливо й образливо.

Аглая, очевидно, уважно стежила за своiм супутником i тому поспiшила йому на допомогу.

– Ти, друже, безперечно помиляешся, – сказала вона. – Ти глибоко помиляешся.

– Ти говориш про Богоматiр?

– Я говорю про тебе.

Ти помиляешся, коли думаеш, що тебе довго буде тривожити невпевненiсть. Це – коротке, тимчасове явище й воно скоро зникне.

Вона пiдвелась, знову сiла на траву i його примусила сiсти бiля неi.

– Так-то, мiй хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть, – сказала вона й положила свою руку на його голову.

Вже стояла глибока пiвденна нiч. На Славутi кожноi хвилини прокидались якiсь неяснi звуки.