Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Інодi в мене таке враження, що у нас iз Вами загальна кiмната з двома дверима, розташованими однi проти одних, кожен тримаеться за ручку, i трохи в одного здригнуться вii, як iнший уже вислизае у дверi, а варто першому сказати ще бодай слово, iнший напевно наступноi митi закрие за собою дверi, та й шукай вiтру в полi. Вiн, звичайно ж, вiдкрие дверi знову, бо цю iхню кiмнату, напевно, i покинути-бо неможливо. Якби перший не був двiйником другого, вiн був би спокiйнiший, вiн удавав, що i не дивиться в той бiк, не поспiшаючи прибирати у кiмнатi, наче вона нiчим не вiдрiзняеться вiд усiх iнших, – а вiн натомiсть робить те ж саме бiля своiх дверей, а iншого разу вони навiть обидва опиняються за дверима, i ось прекрасна кiмната порожня.

З цього випливають болiснi непорозумiння. Ви скаржитесь, Мiлено, що з деяких моiх листiв, як iх не крути, нiчого не витрусиш, але ж усе це, якщо я не помиляюся, саме тi самi листи, в яких я був такий близький до Вас, так гамував свою кров (i Вашу теж), i така була в них лiсова глиб, таке заспокоення в спокоi, коли i справдi не хочеться говорити нiчого iншого, крiм того лише, що крiзь верхiвки дерев видно небо, i це все, а за годину повторюеш те ж саме, – хоча, Ви маете рацiю, в цьому «ani jedinе slovo, kterе by nebylo velmi dobre uvаzeno»[23 - «Жодного слова, яке б не було ретельно зважене» (чес.

Подумайте також про те, Мiлено, як я прийшов до Вас, яку зробив тридцятивосьмирiчну мандрiвку (а що я – еврей, то вона тривала ще довше), i коли я на нiбито випадковому поворотi дороги раптом бачу Вас, ту, кого нiколи i не мрiяв побачити, а вже тим бiльше тепер, з таким запiзненням, – тодi, Мiлено, не можу я кричати, нiщо не кричить у менi, i тисячу дурниць не можу говорити, iх немае в менi (якщо вiдволiктися зараз вiд iншоi дурницi, якоi в менi предостатньо), i про те, що я впав на колiна, я дiзнаюся, напевно, лише з того, що раптом бачу прямо перед очима Вашi ноги i торкаюся iх.

І не вимагайте вiд мене щиростi, Мiлено. Нiхто не може вимагати ii вiд мене наполегливiше, нiж я сам, однак багато, багато вiд мене вислизае, можливо, навiть усе. Але i всi спроби пiдбадьорити мене на цьому полюваннi марнi, вони мене не пiдбадьорюють, навпаки, тодi вже я взагалi не можу зробити нi кроку, все раптом стае брехнею, i переслiдувана дичина душить мисливця.