Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

* * *

Чесно кажучи, усе це мене не так уже й вразило, я цього чекав, я, як мiг, готувався це винести, коли воно прийде; i ось воно прийшло, i, звичайно ж, я все ще не готовий, хоча вкрай воно мене i не пiдкосило. Але те, що ти пишеш про твiй стан узагалi i про твое здоров’я, геть жахливо – i набагато сильнiше за мене. Ну, про це ми поговоримо, коли ти повернешся з санаторiю, – а раптом там i справдi станеться диво, принаймнi фiзичне чудо, тобою очiкуване; я, до речi кажучи, настiльки сповнений вiри в тебе, що й не бажаю жодного чуда, – я тебе, о, чудова, зганьблена, недоступна нарузi природа, спокiйно довiряю лiсу, озеру й дiетi; утiм, тiльки б не було чогось iншого.

Коли я знову i знову повертаюся думками до твого листа – поки всього лише раз прочитавши його, – коли думаю про те, що ти пишеш про свое сьогодення та майбутне, про свого батька, про мене, то врештi-решт усе зводиться саме до того, що я вже сказав тобi одного разу з чудовою яснiстю: справжне твое нещастя – я, я i нiхто iнший (причому – застережуся – лише зовнiшне нещастя); адже якби не я, ти б, можливо, вже мiсяцi три тому поiхала з Вiдня, а якщо не три мiсяцi тому, то вже зараз напевно.

Ти не хочеш iхати з Вiдня, я знаю, ти i без мене не хотiла б, але саме тому – дивлячись вже наче з пташиноi високостi, можна пiзнати мое значення для свiту твоiх почуттiв у тому, що я полегшую тобi можливiсть залишатися у Вiднi.

Але до чого заходити так далеко i вкидатися в такi складнi тонкощi – досить обмежитися одним очевидним мiркуванням: ти вже кидала одного разу свого чоловiка i тим легше могла б кинути його зараз, коли обставини тиснуть багато сильнiше, – але, звичайно, ти кинула б його тiльки заради того, щоб кинути, а не заради якоiсь iще iншоi людини.

Але всi цi мiркування нi до чого не ведуть – хiба що до бiльшоi вiдкритостi.

* * *

Два прохання, Мiлено: одне маленьке й одне велике. Маленьке: покинь розбазарювати марки, навiть якщо ти й далi слатимеш марки, я бiльше жоднiй людинi не вiддам.

Я пiдкреслив це прохання червоно-блакитним, себто, щоб ти знала надалi, я вимагаю цього з усiею суворiстю.

Велике прохання: покинути листуватися з Максом, я не можу попросити його до пуття. У санаторii-бо дуже добре, якщо по вiзиту до хворого спитати по секрету у коридорi доброго лiкаря, як насправдi почуваеться «наш пацiент». Але навiть у санаторii хворий, напевно, скрегоче зубами на дверi.

* * *

Цi речi я, звичайно, з радiстю забезпечу.