Сонцем стань!

«Хоч ти не будеш цвiткою цвiсти…»

Хоч ти не будеш цвiткою цвiсти,

Левкоею пахучо-золотою,

Хоч ти пiшла серед юрби плисти

У океан щоденщини й застою,

То все ж для мене ясна, чиста ти,

Не перестанеш буть менi святою,

Як цвiт, що стужi не зазнав нi спеки,

Як iдеал все ясний – бо далекий.

Я понесу тебе в душi на днi

Облиту чаром свiжостi й любовi,

Твою красу я переллю в пiснi,

Огонь очей в дзвiнкii хвилi мови,

Коралi уст у ритми голоснi…

Мов золотая мушка, в бурштиновий

Хрусталь залита, в нiм вiки тривае,

Цвiстимеш ти, – покiль мiй спiв лунае.

(Збiрка «Зiв’яле листя», 1896 р.)

Декадент

Я декадент

? Се новина для мене!

Ти взяв один з мого життя момент,

І слово темне пiдшукав та вчене,

І Русi возвiстив: «Ось декадент!»

Що в моiй пiснi бiль, i жаль, i туга —

Се лиш тому, що склалось так життя.

Та е в нiй, брате мiй, ще нута друга:

Надiя, воля, радiсне чуття.

Я не люблю безпредметно тужити

Нi шуму в власних слухати вухах;

Поки живий, я хочу справдi жити,

А боротьби життя менi не страх.

Хоч часто я гiрке й квасне ковтаю,

Не раз i прiв, i мерз я, i охрип,

Та ще ж оскомини хронiчноi не маю,

Катар кишок до мене не прилип.

Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мiй поклик: праця, щастя i свобода,

Я е мужик, пролог, не епiлог.

Я з п’ющими за плiт не виливаю,

З iдцями iм, для бiйки маю бук

,

На празнику життя не позiваю

,

Та в бiдностi не опускаю рук.

Не паразит я, що дурiе з жиру,

Що в буднi тiльки й дума про процент,

А для пiсень на «шрррум» настроiть лiру.

Який же я у бiса декадент?

1896 р.

Легенда про вiчне життя

1

Олександер Великий весь свiт звоював

І отсе в Вавiлонi мов бог раював.

А побожний аскет

вiк в пустинi прожив

І молитвою й постом богинi служив.

Наче сонце, що разом прогонюе тьму,

Так богиня в опiвнiч явилась йому.

Прихилилась i мовить: «Мiй вiрний слуго,

Чим тебе вдоволить? Чи бажаеш чого?»

Аскет мовить:

«Хоч яке се життя i трудне, i сумне,

Дай, щоб старiсть i смерть оминули мене».

Богиня мовить:

«Ну, як се в тебе дар найцiннiший з усiх,

На ж тобi сей малий золотистий горiх».

Одну нiчку не спи, один день промовчи

І, очистивши ум, сей горiх розтовчи.

Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,

Дасть тобi молодим вiчно жити воно».