Поштове відділення Лікаря Дуллітла. Бюро погоди

У кожен момент вона чекала, що потужний промiнь лампи маяка освiтить море, як тiльки Лiкар запалить ii, щоб попередити морякiв про загрозу. Та замiсть цього вона почула переляканий голос Лiкаря, який кликав з верху сходiв:

– Чап-Чап! Чап-Чап! Я не можу засвiтити ii. Ми забули взяти сiрники!

– А куди ви подiли своi сiрники, Лiкарю? – вiдгукнулася Чап-Чап. – Вони завжди лежали у вас у пальтi.

– Я полишив iх поряд зi своею люлькою на столi, – долинув Лiкарiв голос з верху темних сходiв. – Але сiрники мають бути тут десь у маяку.

– А який у нас шанс це зробити? – прокричала Чап-Чап. – Тут тьма чорна-чорнюща. А корабель наближаеться з кожною хвилиною.

– Пошукай у кишенях чоловiка, – вiдгукнувся Джон Дулiттл. – Швидше!

За хвилину Чап-Чап пройшлася по всiх кишенях чоловiка, що нерухомо лежав на пiдлозi.

– Нема в нього нiяких сiрникiв, – закричала вона. – Жодного!

– Не з нашим щастям! – прошепотiв Джон Дулiттл.

А потiм у маяку запанувала тиша, поки Лiкар нагорi, а Чап-Чап унизу зажурено думали про корабель, який пливе назустрiч катастрофi через те, що в них не знайшлося сiрникiв.

Та раптом посеред чорноi нiмоти зазвучав тоненький, солодкий голосок, що виспiвував десь недалеко.

– Чап-Чап! – вигукнув Лiкар пошепки. – Ти це чуеш? Канарка! Десь тут спiвае канарка! Скорiш за все в клiтцi на кухнi маяка!

А вже через секунду вiн стрибав униз по сходах.

– Бiгом! – кричав вiн. – Нам треба знайти кухню. Ця канарка мае знати, де тут тримають сiрники.

Потiм вони обое, постiйно спотикаючись у темнотi й обмацуючи стiни, натрапили нарештi на низенькi дверi, вiдчинили iх i полетiли вперед головою вниз по короткому схiдцевому прольоту, який вiв на кухню. Це була маленька пiдземна кiмната, щось схоже на пiдвал, вирiзаний прямо в скелi, на якiй стояв маяк. Якщо тут i горiв був якийсь вогонь у камiнi чи в печi, то вiн вже давно згас, бо темрява тут була такою ж непроглядною, як i де-iнде. Та щойно вiдчинилися дверi, трелi спiвочоi пташки зазвучали голоснiше.

– Скажи, – озвався Джон Дулiттл мовою канарок, – де тут сiрники? Скорiше!

– О, нарештi ви прийшли, – защебетав високий, тоненький, чемний голосок. – Ви б не могли вкрити накидкою мою клiтку? Тут такий протяг, що я не можу заснути. Уже з полудня до мене нiхто не заходив. Я не знаю, що трапилося з доглядачем. Вiн завжди накривае мою клiтку пiсля чаю. Але сьогоднi мене взагалi не вкрили, тож я продовжила спiвати.