Камiнна душа

А вже по цiлiй Косiвщинi з уст в уста передавалася пiкантна новинка о тiм, як попадя криворiвська цiлувала привселюдно Марусяка на храму в Яворовi. Рiзнi з того факту виводили комбiнацii.

О. Василь, iдучи до Бистреця, умисне поступив до пушкарського отамана Гордiюка. Скаржився.

– Що то мае бути, справдi? Скiльки маемо пушкарiв, а опришки, мов не знати що, ходять дорогами та хатами, нападають. Та ще нехай би на гуцулiв чи там коршмарiв – н-ну, най би вже там. А то ж на попiв!.. Та бiйтеся Бога – на попiв!

Гордiюк хмурив брови i приймав зневажливий вид.

– То лиш до чесу, егомостику, лиш до чесу. Най ми з Юрашком поговоримо, бесiду най маемо. А витак погладимо дорiжку тому Марусековi. На високий верх погладимо му дорiжку – аж на шибеничку.

А Маруся з дивним якимось почуттям вислухувала те слово – «опришок». Воно звучало в ii вухах майже як «лицар», i не лучилося з ним поняття про нiчнi напади, кров, огнi – була лиш поезiя верхiв Чорногорських, дрижала в нiм вiльна воленька гуцульська, красиве свавiллячко.

Опришок – це той, що як на свято вбираеться щодня, що грошей не шкодуе, розкидаючи iх жменями в товпу, що любить шалено i свистом тягне женщин за собою на високi гори, в камiння, в потоки. Опришок – це той, що ввiбрав у себе запашнi соки гiрських цвiтiв полонинських, що рiс, як смерека, на вiльних вiтрах i виростив руку зi сталi, груди з каменя, горить очима, як вугiллям, а свище так, що конi рвуться й дибки стають.

Як це воно тягнуть опришка на шибеницю, цього не могла собi уявити Маруся.

І стрiча вiдбулася. Таки знов на тiм же самiм мiсцi, на потоцi.

Вибiгла Маруся до потоку, скочила зi скелi – а легiнь, точнiсько як тодi, стоiть перед нею i усмiхаеться. Мовби чекав i дочекався.

Вiн же перший перервав i мовчанку.

– А-о видиш? По раз п’етий приходжу сюда.

Маруся хотiла сказати, що вона, може, й двадцять разiв була тут, але не сказала нiчого: ще що погадае собi…

– А я до того не звик.

– А до чого ж ти звик?

– А я звик до того, шо йк менi йка молодиця ци там дiвка впаде в око, так я посилаю свого легiня до ii дедя чи там чоловiка, аби велiв iй вбрати си у шо найфайнiше та й випустив у такiм а в такiм чесi на таку й таку рiжу.

– І виходить?

– А виходить. Ше не було разу, аби не вийшла.