Камiнна душа

Пiдiйшла, зупинилася i – сама не знала як, пощо в неi вирвалося:

– Чи й обiймати?

Всi розреготалися. Смiялася навiть пасивна опришкiвська гвардiя. Усмiхнувся й сам Марусяк.

– Аекже! Без того не поцулунок би був.

Маруся зрозумiла, що сказала щось не до речi, i, бажаючи вже скорше тото все закiнчити, борзо обняла опришка i поцiлувала в повнi губи.

Гомiн одобрення, трохи насмiшливого, трохи заздрiсного, пройшов покоем, а Маруся, уткнувшися головою в груди першоi-лiпшоi попадi, не знала, що робити з собою.

– Славно! Славно! – кричали гостi. – Ще раз!

Марусяк зняв крисаню i низько кланявся господинi.

– Ой, декуват, газдинько люба, шо сте мi дарували так файно. Не вiд учера ватагую, а такоi пишноi здобичi ше сми не мав нiколи.

А вiдтак звертався до товаришiв:

– Ано-ко, йдiм-ко, легiники-братя! Та не будьте на мене гнiвнi та й лихенькi – вже вiдплачу си. А тобi, молодице, шо-с ня цулувала, скажу – сокоти си! Бо так-ес мня злакомила, шо я ше й до Криворiвнi на храм прийду! – i, пiдiгнувшися у одвiрку, вийшов прiч.

Не одразу по таких гостях прийшли до себе всi присутнi, але коли вже всi заспокоiлися i переконалися, що небезпека цiлковито минула – жартам i смiху не було кiнця. Центром iх, розумiеться, була Маруся; вона, бiдна, буквально не знала, куди очi дiвати; iй здавалося, що всi, ек есть усi, уже догадалися про ii попередню стрiчу з легiнем там, над потоком, i про ii мрii, i про ii – о Боже! – про ii таемнi, нiкому не вiдомi, самiй собi не висказанi бажання.

А о. Василь так i не прийшов до себе цiлковито. Щось мурмотiв незрозумiле i дуже швидко згодився iхати додому, коли Маруся о тiм натякнула.

– Ага, ага… А так, так, так, так… iдемо… А звичайно, iдемо. Я тепер уночi не поiхав би анi за якi грошi. Їдьмо, iдьмо, поки ще свiтло…

XI

Стара iмость не пiзнавала Марусi – так розвеселився та розщебетався ii пташок. Та й сама Маруся не могла зрозумiти – чого це iй так весело.

Була певна, що ще побачить Марусяка.

– Вiн Марусяк, а я Маруся, – повторяла сама собi i усмiхалася.

З вiдмiнним уже тепер почуттям слухала пiсню Гафiйки про Яношiка, славного опришка. Гадалося – гей, коби то я газдинькою була в тiм ластiв’ячiм гнiздi! Прилiтав би до мене сокiл щоночi, i вмiла б уже я його оплутати, аби не лiтав бiльше.