Камiнна душа

Потiк бiг химерно вижолобленим коритом, раз падав зi ступеня на ступiнь, раз протискався мiж чорними голими ребрами. От стала рiвна, мов гибльована[23 - Вистругана.], стiна на дорозi, i потiчок, що бiг досi вузенькою гадючкою, розливаеться тепер в широке плесо, з небом у водi блакитним, зi спокiйними площами, з дрiбоцьким шутром на днi. А потiк спочивае, любуючися, але на те лиш, щоб за кiлька крокiв знов забитися, запiнитися, спiшачи, перекидаючися мiж камiнням, стискаючися мiж двома плитами, щезаючи пiд одною з них i знов винирюючи коло смерековоi виворотi облизати iй обiдраний бiк, жовтогарячий вiд ударiв сонця.

Любо!

Любо скакати з каменя на камiнь, мити ноги в прозорiй водi i темноi гущавини весело боятися!

Любо звуки пити i пiснi гiрського потоку, безмiром життя упиватися, топити око в нiжних розмрiяних свiтлах!..

Любо жити i чути себе дочкою Великоi Матерi Природи, вiдчувати себе в гнучкiм станi, в бистрiм поглядi очей, в волосиночцi отiй, що рухне нею легiт, – i залоскочеться чоло.

Любо!

Любо рiвною чути! Рiвною всьому: i дереву, i потоковi, i небесам, i мушцi над водою, i пстружковi пiд каменем.

Скачучи то в той бiк, то в другий, чогось чекаючи на кожному заворотi, поринаючи то в холод вогких тiней i мокрого звисаючого корiння, то в море зеленавих снопiв сонячного свiтла, – Маруся опинилася нараз на якiйсь високiй скельцi. Потiк шурхнув кудись успiд; над головою звисли лапатi, неповоротнi вiти баштанника; грубе, мов ноги слоновi, корiння повилiзало з усiх бокiв i простягало лаби, неначе величезний павук шукав здобичi.

Маруся стала i прислухалася…

Було дивно тихо. Десь унизу ворушився, мурмочучи, потiк, мов виривався, а його не пускали, надавлювали. Не знати з якоi причини трiсла галузка на гаджучцi i – тихо…

Величезний вiковий лiс мовчав, як дитина у снi, i в тiм мовчанню було щось священне, а разом i… страшне. Маруся нараз почула, що якийсь… холодний жах починае ii проймати. Їй подумалося – що, якби в сiм лiсi почали душити людину? Таже тут можна кричати стома голосами – однаково нiхто не вчуе, а ворог, смiючися, все сильнiше душив би за горло.

І чим довше стояла непорушно, тим страшнiше ставало, тим частiше билося серце. Треба було чути щось. Хоч щось, хоч шум потоку бодай, хоч гомiн хвилi живоi. І, не роздумуючи довго, скочила вниз з високоi скельки.

Скочила – i закам’янiла…

Прямо проти неi, в двох кроках, хоч i на другiм боцi потоку, стояв легiнь.