Камiнна душа

І стiльки радостi, стiльки щастя приносила Маруся зi собою з тих прогулок, що наповняла веселiстю весь дiм. Як листочок квiтяний злiтала, трошки голодна, трошки притомлена, i радувала всiх. Кiточкою терлася коло староi iмостi, просячи iсти, а бабця робила суворе лице й буркотiла:

– Бiгае свiтами не знати де, не знати по що, а ми iй тут маемо семеро обiдiв наставляти. Он там, у печi, пригрiваеться, що слуги не доiли – бери собi та й iж, коли хоч, а не я ще тобi буду подавати.

Маруся накидалася на страву i, переплiтаючи пiзнiй свiй обiд оповiданнями про чорного метелика та про великий камiнь, смiялася дзвiнко, мов срiбнi дзвiночки на кiнцькiм редi би сколихнув.

А стара iмость лиш похитувала головою.

– Ох-ох-ох, бiда, бiда! Правду гуцули кажуть: узев собi наш пiп не жiнку, а дитинку.

– Поки енчоi не маете, бабцю, най я вам за дитину буду… добре?

– Ну, а коли ж я матиму енчу?

– Фе, бабцю! Встидали би-сте ся таке серед бiлоi днини говорити.

А ввечерi сiдала стара iмость коло постелi i розпочинала своi допитування:

– Може, тобi квасного чого хочеться? Може, стiну лупати та й тото iсти? А може, хочеться гарно вбиратися, гуляти?

– Ой, того менi завше хочеться, бабцю!

– Ну, то одна рiч, а то друга рiч.

Бо як хочеться строiтися та танцювати, – то певний знак, що дiвчинка буде. Лиш я, доню, знаеш, не хотiла би дiвчинки на перше. А втiм, буду любити, буду берегти вас обох, як зiницю в оцi… Буду вночi уставати, грiти тепле молочко…

На рiсницях старушки тремтiли сльози.

Вона замовкала i лиш жувала беззвучно старими губами. А Маруся дрiмала вже, угрiвшися пiд легеньким лiжничком, усмiхаючися крiзь сон. Схилялося над нею вiття смерекове, поточчина журкотiла…

– Гм… Але ж то дивно, направду таки дивно. І ти так-таки нiчого й не хочеш?

– Ой, хочу, бабцю.

– Чого ж, моя доню? Чого, люба?

– Спати, бабцю… – i тут же засипляла з дитячим усмiхом на лицi.

Стара iмость гасила пальцями свiчку i тихо, навшпиньки виходила прiч.

Наступала гiрська чарiвнича нiч. Таемне небо зорешливе, вiчний шум вiчного Черемоша, тоска темно-зелених смерек… А потiм чорна-чорна хмара наповзае з Чорногори, оплутуе верхи, сон нагонить… Твердий, здоровий, як дерево полонинське.

VІI

І от раз пiшла Маруся незнайомим потоком – тут iще нiколи не була.

Ішла собi та йшла, з каменя на камiнь перескакувала, спiваючи щось – вабили все далi й далi чарiвнi картини.