Добрий Бог. Оповідання

Власне, видко було тiльки одне око, осяяне присмерком ночi, i в такому освiтленнi баба робилась таемничою i великою.

– І я приносив полтинники iнодi, – тихо промовив Тимiш, нiби розмовляючи сам до себе. – Ви все забирали й казали, що мало… Скiльки не принеси – все мало…

Вiн знову взявся за хлiб. Але баба аж кинулась вiд його слiв, випросталась, ще бiльшою i ще страшнiшою зробилась. Знову задзвенiв ii голос попiд стелею i почав битись у вiкна; тепер до його прилучались ще новi згуки – чи то кламцання зубiв, чи свист гарячоi злостi.

– А-а, псявiра! – гукала баба. – Ти ще смiеш на мене нарiкати? Годую, пестю, бiлизну перу, та ще й нарiкання? Ах ти бiсiв сину! Тiльки жерти вмiеш, старцюго чортовий!

Вона спинилась на хвилину, перевела дух. Тiло ii трусилось, а на йому, як мантiя, мотилялась сорочка. Тимiш поклав ложку i байдуже подивився на неi. Побачив, що сорочка iй трохи не досягала колiн i з-пiд неi якось нiби несподiвано вилiзали ноги.

Баба помiтила його байдужий погляд, i вiн вколов ii, як шпичка.

– Не дам! – аж заходилась з лютостi вона. – Не дам, проклятий чортяко! Сиди голодний! Оддай хлiб! Оддай, кажу тобi!

А вiн i не думав боронити хлiб. Вiн встав, повiльно пошкандибав до себе за заслону, сiв на скриньцi коло вiкна, що було йому в головах, скинув чобiт i лiг на лаву горiлиць. А баба довго ще бурчала i лаялась, шарудячи мисками. Тимiш звик до ii сварок i лайок, бо вони траплялись майже кожного вечора.

Вiн задивився на стелю й спитав:

– Гальки немае?

– Тобi вже повилазило, що питаеш, – гримнула баба, i чути було, як вона вмощуеться спати.

Тимiш знав, що Галька зараз там, у мiстi, на розпродажу жiнок бiгае пiд лiхтарями, смiеться – молода, опасиста i вродлива. А за нею жуками повзуть чоловiки, наготувавши грошей. Знав це, але все-таки спитав, бо чогось здалося йому, що Галька сьогоднi не пiшла до мiста i спить собi в iншому кутку хатини.

Тепер же вiн заспокоiвся, пiдпер голову рукою i подивився у вiкно, – там застигла нiч, повна сонливих мрiй.

Постук у вiкно вогнем обпiк Тимоша, що лежав в напiвснi. Вiн хутко пiдвiвся, тремтячою рукою намацав костура, несподiвано впустив його додолу, як голодний звiр iжу, схопив його знову i подався вiдчиняти дверi. Тимiш навiть не питав, хто там стукав, бо почував, що то вона, Галька, – опасиста, молода i вродлива.