Добрий Бог. Оповідання

Вiн пройшов помацки в куток, одгороджений вiд решти хатини завiсою iз драного лахмiття, i кинув на дерев’яну лаву, трохи притрушену соломою, свою шапчину.

Стара iстота, що вiдчинила йому дверi, поставила тим часом на стiл миску з стравою i поклала шматок хлiба. Тимiш пришкандибав i мовчки сiв бiля столу.

Очi його вже звикли до темряви; до того ж синя нiч прихильно зазирала у вiкно i казково срiблила чорнi стiни кiмнати та брудний стiл, що на два пальцi вкритий був лепом. Пiд поглядами ночi всi речi зробились таемничими, нiби живими та мовчазно-сумовитими.

Тимiш бачив, що стара iстота схилилась на край столу й пильно дивиться на нього; на нiй накинута була лише одна сорочка, змокрiла вiд поту; сорочка прилипала бабi до тiла i немов навмисно на показ виставляла гострi маслаки ii костистого тiла. Крiзь пазуху виглядали черствi груди, сухi й зморщенi, як старi черевики.

Але Тимiш не звертав на те уваги. Вiн iв жадiбно, поспiшаючи, запихаючись i давлячись стравою, бо був голодний – що з того шматка хлiба, що брав вiн з собою ранком i з’iдав опiвднi?

Стара iстота заворушилась.

– Давай грошi! – зарипiла вона, простягаючи вперед руку тонку, як дрiт.

Тимiш налапав у кишенi мiдяки й висипав на стiл; баба швидко почала iх хапати, немов боялась, що вони зникнуть кудись без слiду. Потiм вона пiдстрибнула до вiкна й почала лiчити iх.

Нiч зирнула на неi i вмент перетворила ii сорочку в темно-сiрий, рухливий обрус. Чарiвним привидом стояла баба в напiвтемних обiймах ночi, навiть здавалось, що вона висить i гойдаеться в повiтрi.

Рiзко брязкали мiдяки в костистих руках привида.

– Одинадцять копiйок! – зненацька гукнула вона, i ii рипучий голос зробився тонким та пронизуватим. – Вчора дванадцять принiс, а сьогоднi вже одинадцять! Ах, ти ж псявiро! Жере, як не лусне, а приносе одинадцять копiйок… Он Іван Гайка по п’ятдесят своiй хазяйцi приносе! Доки ж ти лайдакувати будеш? Ще й досi прохати як слiд не вивчився! У-у, бузiвок ненажерний…

Баба поривчасто витягувала вперед руки, а потiм знову кидала iх униз, немов заклинаючи.

Тимiш кинув iсти i зирнув на бабу, що вигнулась, подавшись вперед обличчям. Як вона стояла бiля вiкна, то видно було ii закарлючений нiс i очi, запаленi бурхливим вогнем зненавистi.