Добрий Бог. Оповідання

Десь iз садка наввипередки неслись згуки музики. Легеньким туманом стелились вони по землi, а жвавий вiтерець хутко пiдхоплював iх, пiдiймав догори i розносив скрiзь понад мiстом.

– Проклятий, чорт проклятий, – шепотiв Тимiш, дибаючи по вулицi.

Пiсля цього Тимiш нiколи не дякував за допомогу, нiколи не обiцяв молитись за офiрника пану Богу, не пророкував гарного, веселого й щасливого життя. Вiн просто брав грошi, не дивлячись навiть на людину, котра iх давала, своiми чорними, рухливими, занадто неспокiйними очима.

І до тих, що давали йому грошi, i до тих, що дивились на нього, але минали, прибираючи на себе здебiльшого замислений вигляд, Тимiш ставився однаково: з тупою злiстю. Вiн навiть нiколи не прохав, не простягав руки, а просто сидiв на камiнцi, витягнувши перед собою ноги, з котрих одна була одрiзана по колiно.

Багацько людей кидало шаги на протязi трьох рокiв у його полатану шапчину; не було можливостi запам’ятати iх обличчя, але була одна особа, котру Тимiш чекав кожного ранку з злiсним, трошки насмiшкуватим презирством.

Це була старенька бабуся, що кожного ранку ходила до церкви, спираючись на ключку, i неодмiнно кидала Тимошевi двi копiйки.

– Молись же за мене Христу-Спасу i святим його, божий чоловiче… Ох, грiхи моi тяжкi… Молись за рабу божу Катерину…

Так казала вона кожного ранку, неодмiнно кидаючи Тимошевi двi копiйки. Потiм бабуся з повiльним зiтханням помаленьку простувала далi, дзьобаючи ключкою по камiнних плитках пiшоходу.

А «божий чоловiк» думав, ховаючи грошi в кишеню:

– Иш, чортова баба! За двi копiйки, та ще й молися за неi… А не дiждеш, стара коцюбо!

При цьому обличчя його кривилось, i з-пiд розтулених губ блискали на мент зуби – плескуватi й пощербленi. То Тимiш посмiхався.

Так, мабуть, з рiк бабуся акуратно приносила своi двi копiйки i цим внесла деяку постiйнiсть у бюджет Тимоша. Цi двi копiйки вiн нарештi звик рахувати своiм заробiтним minimum-ом.

Ранком Тимiш вряди-годи поглядав у той бiк, звiдкiль звичайно з’являлась бабуся, i коли забачить було ii згорблену маленьку постать, що дибала, похитуючись наперед, немов хотiла щось склювати, – вiн кривився, показував проiденi зуби i думав:

«О, вже старе бадилля несе своi багацтва…»

Одного дня бабусi не стало.