Добрий Бог. Оповідання

Страшенно чудно i незвично було почувати замiсть ноги дерев’яну колодку; костур так муляв пiд пахвою, що бажалось геть одкинути його й почати ходить вiльно i швидко, як колись. Але це вже було цiлком неможливо, i, затаiвши в собi почуття прикростi, образи i легенькоi злостi, Тимiш пошкандибав по вулицi.

Назустрiч йому йшло двое людей; Тимiш подумав, що нiчого довго зволiкати i треба зараз же зробити першу спробу. До того ж ще Тимiш чогось був певний, що цi люди конче дадуть йому грошей, i в глибинi душi вiн навiть надiявся, що вони дадуть багато… може, цiлого карбованця.

Ця надiя захопила його, i вiн з легким серцем пiшов просто на тих людей.

– Дайте… калiцi.

Вiн трохи зупинився перед словом «калiцi», бо неприемно було так про себе казати. Тi двое людей, захопленi балачкою, не розчули його слiв, але по вигляду Тимоша догадались, чого саме вiн вiд них бажае; один, нижчий i тонший, посунув руку в кишеню i почав там щось шукати.

«Дасть, дасть i багато дасть», – думав радiсно Тимiш, i приемнi струмки забiгали по його тiлу.

Професiя старця здалася йому тодi веселою, легкою й безтурботною.

Менший чоловiчок, певно, знайшов би що-небудь для Тимоша в своiй кишенi, якби вищий не взяв його за руку й не сказав:

– Кинь нарештi свою сентиментальнiсть! Принципово нiчого не давай старцям. Хай держава пiклуеться сама про iх i дае iм притулок.

Менший винувато озирнувся по боках, пробубонiв щось пiд нiс i потьопав далi.

Тимiш багато дечого не зрозумiв iз слiв високоi людини. Тiльки два слова: «Не давай» пекучою образою вдарили його, i вiн, не тямлячи себе вiд обурення, мiцно стиснув у руцi костур i кинув навздогiн:

– Падлюка!

Високий вмент спинився i, повернувшись, попростував до Тимоша; цей, не рухаючись, стояв на мiсцi, трохи похилившись наперед, напружений i рiшучий.

За високим похапцем пiдстрибував малий i, винувато прохаючи, казав:

– Кинь! Чи варто звертати увагу… та я кажу… Ну, ходiм-бо…

Але високий наблизився до самого Тимоша i несподiвано вдарив його по щоцi; одходячи, гукнув йому:

– Так вас, мерзоту, треба вчити!

Тимiш похитнувся.

Рот його вмент наповнився слиною, губи засiпались, i злiсть, гiрка, неосяжна й бурхлива, враз вдарила йому в груди. Бризкаючи слиною, вiн рвонувся вперед, щоб наздогнати образника, вдарити його, провалити йому голову костуром i роздерти його пополовинi, але колодка посковзнулась на камiннях, i Тимiш важко упав на бiк.

– Падлюко… стерво… – хрипiв вiн, силкуючись пiдвестись на ноги.