Остарбайтер

– Я iнодi, ввечерi, дивлюся на нього, коли втомлений приходжу з роботи. Там у вас в будинку, на четвертому поверсi живе жiнка з синiми очима, яка часто сидить на пiдвiконнi. Ти, випадково, ii не знаеш?

– Нi, – коротко вiдповiла незнайомка i враз додала: – А давно ти живеш навпроти?

Антiн замислився, дивлячись у вiкно, як на дороги Мачухи-Москви день одягае траурний вiнок з автiвок, котрi миготять фарами, немов свiтлячки заманюють до болота. Почухав макiтру i почовгав дiрявими капцями на кухню, щоб поставити заварюватись чай.

Чи давно вiн живе навпроти? Чи давно вiн в Москвi?

І наклацав на екранi телефону:

– Давно. Майже три роки.

Антiн не дуже добре пам’ятав, як вiн переiхав. Це вiдбулося стрiмко i в станi афекту через вiдрахування з вишу. Трапилася пропозицiя постiйного заробiтку. І не в Польщi. Антiн не хотiв назад до Польщi. Не хотiв до краiни, яка, на його думку, стала причиною його життевих негараздiв. Вiн хотiв якнайдалi вiд Польщi, що так нагадувала його рiдне Прикарпаття, вiд сестер, котрi його засуджували й вiд матерi, котра йому дорiкала.

Вiн хотiв на край свiту, туди, де не буде нiкого знайомого i лишень щомiсячнi iндульгенцii у виглядi вiдрахувань з зарплатнi нагадуватимуть йому, що у нього е рiднi.

В Москвi «корочку» про освiту не питали. За умовами контракту мали оплачувати житло. І оплачували. Але коли Антiн його побачив, оте помешкання, яке, на думку його роботодавця вiдповiдало санiтарно-моральним нормам життя огидних холопiв-найманцiв з брудного чорнозему i фата-морганних бескидiв Захiдноi Украiни, то зрозумiв, що той, ще гiрше, вважае своiх робiтникiв собаками приблудними, й переiхав.

Почав наймати квартиру. Грошей враз поменшало, але на хлiб i вечiрнi рандеву з феею Дiнь-Дiнь вистачало.

– А де ти працюеш?

– прочитав Антiн нове повiдомлення на екранi свого телефону.

– В однiй компанii.

Антiн згадав про iнфу щодо ремонтiв, викладену пiд фоточкою i додав:

– Працював в одному московському архiтектурному бюро. Нiчого цiкавого. Сидяча робота.

Але в компанii труднощi… Вирiшив звiльнитись i знайти якусь халтуру, – вигадував вiн «на ходу». – Знову ж таки, необов’язково в Москвi. Може, на будiвництвi… В Украiнi з роботою наразi туго. Я з Івано- Франкiвська, якщо що.

– Так, я зрозумiла вже;) Так i працюй в Москвi. Тут роботи бiльше;))

Антiн хотiв було запитати: «Як зрозумiла?», але потiм згадав свiтлини рiдного мiста у своему iнстаграм-акаунтi й лишень щасливо усмiхнувся.

– Ну це я так.