Жак-фаталіст і його пан

За вечерею вона, ввiйшовши, дала менi знак сiсти долi посеред трапезноi. Я скорилася, i менi дали хлiба з водою, я з'iла трохи, зросивши його слiзьми. Наступного дня радили раду; усю громаду скликали судити мене, i присудили: не мати годин спочинку, мiсяць вистоювати вiдправу на порозi хору, iсти долi посеред трапезноi, три днi вряд прилюдно каятися, поновити постриг i обiтницю, постувати через день i щоп'ятницi пiсля вечiрнi вмертвляти плоть. Я стояла навколiшках, спустивши покривало, коли менi зачитували цей вирок.

Другого ж дня настоятелька прийшла до мене в келiю, а за нею одна черниця несла волосяницю й ту грубу полотняну сукню, що на мене надiли тодi, як вели в темну. Я зрозумiла, що воно значить, роздяглася, чи, певнiш, iз мене здерли покривало й одiж i надiли ту сукню. Голова була непокрита, ноги босi, довге волосся спадало на плечi, за все вбрання була волосяниця, що дали менi, груба сорочка й та довга сукня, що облягала мене вiд шиi до п'ят. Отак ходила я цiлий день, так виконувала й обов'язки.

Увечерi, сидячи в келii, я почула, що наближаеться спiв лiтанii – то цiлий монастир iшов парами. Увiйшли, я встала. Менi накинули на шию мотузку, дали в одну руку запалений смолоскип, а в другу – канчука. Одна з черниць узяла мотузку за кiнець, провела мене мiж двома лавами, i похiд рушив до внутрiшньоi каплички, присвяченоi св. Марii – до мене йшли, тихо спiваючи, а поверталися мовчки. У тiй капличцi, освiтленiй двома свiчками, менi сказали просити прощення в Бога й громади за ганьбу, що я вчинила.

Черниця, що вела мене, тихцем пiдказувала, що менi казати, i я казала те слово в слово. Пiсля того скинули з мене мотузку, роздягли до пояса, зiбрали волосся, що розсипалося по плечах, i перекинули на груди, дали менi в праву руку канчука, що я була тримала в лiвiй, i заспiвали Miserere. Я зрозумiла, чого вiд мене чекають, i виконала. Коли Miserere проспiвали, настоятелька звернулася до мене з короткою намовою. Погасили свiчки, черницi розiйшлися, i я одяглася.

Вернувшись до келii, я вiдчула в ногах страшний бiль. Глянула на них – вони були геть скривавленi вiд шматкiв скла, що iх зозла розкидали менi по дорозi.

Так само склала я прилюдне каяття i двома наступними днями; тiльки останнього дня до Miserere додали ще одного псалма.

Четвертого дня менi повернули чернечу одiж майже так само врочисто, як i тодi, коли вперше одягаеш ii прилюдно.

П'ятого дня я поновила свою обiтницю.