Двері в день. Міс Адрієна

Хiба не бувае так: людинi здаеться, що вона робить цiеi хвилини, що вона робила це ж саме колись, не можна пригадати коли, за тих же обставин i умов.

Це уявляеться якось туманно, цього нiяк не можна збагнути, але воно вiдчуваеться, як певна реальнiсть дiйснiсть, що ii ось-ось нiби намацаете рукою…

Щось подiбне до цього вiдчували Гай i Марiя i нiби не могли зрозумiти, що це таке. Чи це було справдi? Чи це тiльки здаеться?

Гай взяв у неi кухоль з водою i, поринаючи поглядом у блакитнi фйорди, пiднiс його до вуст, але не помiтивши, що ще не донiс, перехилив його, i вода полилася на землю.

Марiя перша захоплено посмiхнулася на це, а Гай збентежено допивав рештки води.

– Правильно, молодий чоловiк, дуже правильно! – зайшов, як з туману, улесливий голос Терещука, який примусив Гая схаменутись. – Мандатик правильний! – простягнув Терещук назад папiрця. – Менi дуже приемно… Гадаю, що ви не одвернете своеi уваги вiд моеi гостинности.

Що хотiв вiн сказати цими словами, Гай не зрозумiв, та йому було байдуже, що б не сказав Степан Терещук, який тепер пiшов тихою ходою через двiр на вулицю до юрби.

Гай так само не помiтив, як Терещук хитро поглянув на нього та на Марiю, i не помiтив, що Терещук може навмисно залишив iх насамотi. Коли б Гай i не був захоплений iншим, то може вiн i помiтив би це все, але вiн, передавши кухоль Марii, тепер тримав ii руку в своiй руцi, дивився на неi й нiчого не помiчав, що дiеться навколо нього.

Вiн бачив перед собою напрочуд знайому постать дiвчини, бачив знайоме обличчя, очi, волосся, рухи i навiть голос.

– Менi здаеться, що я вас знаю, що я вас бачила десь! – почув Гай уперше ii приемний голос, що здавався йому таким знайомим.

– Я певний того, – вiдповiв Гай, – що ми жили десь поруч i зустрiчались отак щодня.

Вони трохи помовчали, нiби риючись у давнiх спогадах, вiдшукуючи щось потрiбне, але невловиме, що мусiло все нагадати iм, сказати – хто вони й що з ними.

Але марно вони напружували свою уяву, iм не пощастило впiймати химерноi згадки, викрити свое химерне почуття.

– Марiе! Нi, Марiе, я зовсiм не знаю вас, – нарештi сказав Гай, – ви менi просто снились колись, i я назавжди запам’ятав це.

– Менi здаеться, що я вас знаю, що я знаю навiть, як вас звуть… Вас звуть… Нi, я боюсь, що я не вгадаю…

– Теодор, – пiдсказав вiн свое iм’я.

– Теодор? Нi, вас здаеться звали iнакше, – замрiяно й нiби розчаровано вiдповiла Марiя.

– Коли? Хто? – засмiявся Теодор Гай.