Двері в день. Міс Адрієна

– От, пiянiна! Пiянiни у вас немае?

Теодоровi товаришi суворо дивилися на багатого замовця i не знали, що вiдповiсти.

– Як же, пiянiн у нас дуже багато! А може, вам привезти автомобiля або трамвай? – з люттю в голосi промовив Теодор.

Що таке автомобiль, знали майже всi або бiльшiсть, але що таке трамвай?.. Це слово вплинуло, i юрба нiяково змовкла.

– Може, Василю Івановичу, ви в мене купите фунт мiдяно-цинко-сiрчано-токарних стружок? Їх дуже добре класти до iжi замiсть соли або укропу, крiм того, можна настоювати самогон або свячену воду! – iронiчно заговорив Антошка, вiн же слюсар Антiн Яновський.

Але цей жарт прийняли дуже серйозно i навiть з охотою, бо це було щось нове й небачене.

– А покажiть но, що це за штука! – важно проговорив той же Василь Іванович.

Слюсар пошукав у своiх бездонних кишенях i витяг майже цiлу жменю мiдяних та залiзних стружок. На обличчях робiтникiв промайнула маленька посмiшка, але вони поки що не викривали жарту.

– Хiба тут буде фунт? – промовив огрядний селянин, беручи у слюсаря стружки.

– А ви зважте! Може, тут i бiльше!

Василь Іванович подивився на стружки, що, мабуть, сподобались йому своiми блискучими обрiзами, а потiм обережно пiднiс iх до свого м’якого й чутливого носа.

Тут уже компанiя не витримала i голосно розсмiялася, смiялися i деякi селяни, якi може здогадалися, а може й знали, що це за рiч – мiдянi стружки. Василь Іванович, понюхавши стружки й почувши смiх, серйозно поглянув на юрбу, а потiм, не втрачаючи гонору, вiдповiв:

– Нi, я такоi штуки не вживаю!

– А ви спробуйте! Вiзьмiть iх на зуб! Може, сподобаеться! – смiявся слюсар, – Може, тодi вiд пiянiна охота вiдпаде.

– Пф! Ви менi грамохона або гармонiю! От у Степана Трохимовича Терещука! Ви, може, нiколи не бачили, так подивiться, а потiм привезiть. Кiлька пудiв борошна дам…

– Пiянiно то ми бачили, а ви стружки замiсть пiянiна покуштуйте!

– Киньте, киньте! Вони смiються! – заверещала iстота у едвабних штанах, пiдбiгаючи до Василя Івановича.

Той тiльки тепер зрозумiв, чому ранiше смiялася юрба. Вiн тепер почервонiв так, що навiть уся кров з його п’яток вдарила йому в голову, i мимоволi розсипав стружки, поглядаючи виряченими очима на слюсаря.

Юрба одразу притихла, i дехто одiйшов убiк.

– Халамидники! – нарештi видушив вiн iз себе. – Торбарi!..

Вiн ще щось хотiв пропихкати, але йому, мабуть, не вистачило повiтря, i вiн, повернувшись спиною до робiтникiв, пiшов геть.