Двері в день. Міс Адрієна

Здавалося, що робiтник i трудовий селянин мусять стояти на одному клясовому рiвнi, але через розбещенiсть деяких шарiв села в той час робiтник, що потрапляв на село, вiдчував себе справжнiм жебраком. На нього дивилися так, як на дармоiда, як на ворога, що зазiхае на селянське добро.

Селяни або презирливо вiдмовлялися вiд речей, що iх пропонували робiтники, або в кращому разi пропонували саме те, що iм було непотрiбне, i звичайно в мiзерному розмiрi.

В той день на селi Зiгнутi Вiльхи було храмове свято.

Коло одноi з хат iх оточило кiлька селян. Серед юрби в першу чергу впадав у вiчi кремезний дядько з пухким обличчям, з довгими тарганячими вусами i ввесь червоний вiд якогось напруження, нiби йому коштувало багато зусиль тримати свою округлу постать на ногах.

– Що ж ви привезли? – запитав вiн перший, вважаючи себе за центр всiеi юрби.

Робiтники показували селянам фабрикати, i тi довго й старанно iх розглядали.

– Пф! Мантачi! – презирливо продовжував опецькуватий селянин.

– От коли б цим мантачем вiдмантачити його гайдамацькi вуса! – стиха сказав Гаевi його приятель Петро Пустовiйт. – От iрод!..

– Нам такого непотрiбно, це несiть комнезамщикам! Пхе!..

Дехто з юрби засмiявся. В цей же час з-пiд нiг чи з-за спини округлого вусача виплигнула якась iстота, сухорлява, з маленьким, як яблучко, обличчям, в едвабних штанах i, зробивши ручкою не то дулю, не то iнший якийсь чудернацький рух, проверещала якимсь тоненьким голоском:

– А в нас iх трое! Хе-хе-хе! Чортяча трiйця! Охрип, Максим та чабан Петутрiй.

Їстота порахувала пальчиком. З юрби хтось голосно зареготав:

– Ге-ге-ге! У них якраз косити не буде чого, то може вимiняють.

– От за цю косу фунт проса я дав би. Коса, здаеться, добра! – запропонував якийсь дядько бiльш помiрковано.

Василем Івановичем i був вусатий чоловiк, який вiд цього комплiменту почервонiв ще бiльше, закрутив своiми совиними очима i щось задоволено пропихкав.

– От у нас, наприклад, грамахона нема? Або цiеi чортовини, як ii звуть?.. – звернувся вiн до сухопароi iстоти. – Ну, що у Степана Трохимовича…

– Орган, Василю Івановичу, – влесливо вiдповiла iстота.

– Нi.

– Пiянiна!..