Остап Шаптала. Повісті

Вiн досi не зауважав на ii становище, не гадав про те, оскiльки був iй винним. І лише прийдешня смерть вiдкрила йому ii вартiсть. Тепер вiн почував себе готовим вчинити надзвичайне, аби лише врятувати сестру. Але було запiзно. Свiдомiсть гнобила його, що вiн так пiзно оцiнував офiри сестри, коли вiддяка була вже неможливою, коли всi думки и постанови його були даремними, й вiн ментами напружувався, щоб рвонутись кудись, раптом випростатись i розiрвати пута важкоi туги; щоб у надлюдськiй потузi утворити свiтло, що розвiяло б примари смерти, що купчилися над Олюсею.

Та всi цi пориви лише виснажувала його.

Шаптала навмисно картав себе, пригадуючи, що Олюся весь час була його рабою, доброхiтною й безоглядною. Завдяки мовчазностi своiй вiн так мало сказав iй ласкавих слiв… Якби можна було хоч востанне висловити iй весь свiй жаль i свою покору!

Вiн хотiв би сказати iй так:

– Олюсю! Сестро кохана! Не конай! Я вiзьму тебе до себе й зроблю своею царiвною. Матимеш ти душу мою за килим собi… Не конай, сестро!

Але вiн не сказав був iй цього, коли був бiля неi, не сказав би й зараз, бо думка його боялася голосу.

Хiба лише написати, але це було безглуздим вже з того, що вона, неписьменна, не здолае прочитати.

– Ти заснув, Остапе? – запитав Галай: – я тебе вдруге питаю.

– Нi, – вiдмовив Шаптала, прочунявшись.

– Так вiдчини вiкна. Будемо слухати, що спiвае весна.

Шаптала пiдвiвся, розчинив обидва вiкна й сiв на пiдвiконнику, звiсивши ноги на вулицю.

Думки його не покидали Олюсi; вона зiбрала всi ниточки його душi й прикувала до себе.

Кожний рух свiдомости, кожне хвилинне почуття безумовно приводили його до маленькоi кiмнати, де помалу холонуло схудле тiло.

Тонiсiнькою павутинкою ще зв’язана була з тим тiлом велика душа, що здолала всi чуття своi бездоганно вiддати однiй людинi.

Олюся нiколи не пiклувалась про себе i, коли брат питав ii, чи добре iй живеться, вона звичайно недбало вiдповiдала:

– Менi гаразд. Та що я? Аби тобi добре було…

Шаптала коцюрбився, пригадуючи клопоти, що iх вона завдавала собi через його, бо бракувало змоги за них вiддячити коли.

Здавалося, пiсля ii смерти вiн як старець блукатиме по свiту, пригнiчений боргом, якого не сила буде сплатити.

Вiн пригадував великi очi Олюсiни, очi, яких не здолала попсувати тяжка хвороба та, напевно, не переборе й смерть. Очi, в яких вiдбились всi рухи ii душi, чистотi, як небо, що мав вiн над собою. Тi очi були книгою, де записались всi ii офiри, самозречення й покора.